Розділ 2

Маркіяну Борисовичу Золотковському шуміло у вухах. Він заплющив очі, почав масажувати скроні. Надіявся, що все це просто сон. Останнім часом його постійно мучили кошмари. І ця панянка дійсно була наче з такого сну. 

Він глибоко вдихнув і розплющив очі: не зникла, так і стоїть за Теодоровим плечем. Очі як у тюленя, шкіра, волосся - наче в сажі купали. Міг поклястися: над губою ще й темний пушок. “Якесь індійське бісеня, їй богу”, - зітхнув пан Золотковський.

_ То як, кажете, вас звуть, шановна? - перепитав він, відпивши вкотре з порцелянової чашечки свій цілющий заспокійливий напій. 

Дівчисько щось пискнуло.

“Лія, чи що? Ох і ім’я… Три букви нещасні”, - скривився Маркіян Борисович. 

_ То хто ви,… кхем… Ліє, така?

_ Ліля, батьку, - буркнув Теодор. - Не Лія. Тобі чітко сказали: ми вчора…

_ Так-так, одружилися, - відкинувся він на спинку свого розкішного шкіряного крісла. - О-дру-жи-ли-ся… Нова сім’я! Така радість…

Дівиця усміхнулася, але усмішка їй не прикрасила.

Маркіян Борисович кілька хвилин мовчки витріщався на цю парочку. Його прекрасний син - Меркурій - не інакше - і, простигосподи, Лія. 

“Щойно з одною розібрався. Тепер інший дуріє. Мої діти проти мене змовилися?” - міркував, кусаючи щоки. Зрештою опанував себе, поважно підвівся з крісла.

_ Ні, - заявив грізно. - Цього не буде.

_ Це вже є, - заперечив Теодор і поклав на стіл аркушик, що виявився копією свідоцтва про шлюб.

Маркіян Борисович вирячився на документ.  Присутність його прізвища на цьому папірці здавалася чимось неймовірним. 

_ Нехай панянка вийде, - процідив, важко дихаючи.

Чорнява смикнулася в бік дверей, але син підловив її руку. Він дивився в батькові очі з викликом.

_ Завтра ми будемо на святі як подружжя.

_ Аж ніяк, - пхикнув пан Золотковський. - Я цього шлюбу не схвалював. 

_ Його схвалили органи влади, - огризнувся Теодор.

_ Я - твій батько, шмаркачу! - власний крик аж підкинув Маркіяна Борисовича. - Це я - твоя влада!

Зневажлива посмішка скривила обличчя сина, перетворивши його з Меркурія на сатира. 

_ То покарай мене. Як Риту. 

Зусиллям волі Маркіян Борисович змусив свою злість затихнути, він метикував. 

_ Давно не бував я в театрі, - проказав нарешті настільки безтурботно, наскільки міг, і вмостився назад у крісло. - Чує серце, одного з акторів скоро звільнять. Треба встигнути на його останню виставу. Здогадуєшся про кого я?

Переміна в обличчі хлопця принесла пану Золотковському відчуття перемоги. Краєм ока він вловив і ту панянку: своїми павучиними ручками вона вчепилася за живіт. У Маркіяна Борисовича закралася підозра. 

_ Ти що, встиг їй зробити дитину?! - вказав він пальцем на дівчисько.

Син опустив очі, рука його потяглася до тієї вертихвіски.

Маркіян Борисович у захваті не був, але на душі в нього полегшало. Він зареготав.

_ Якщо через це ти дав їй моє прізвище, - проказав весело, - то все ж можна легко вирішити. 

На обличчі дівки з’явився переляк, схоже було, що зараз зарюмсає. Теодор підозріливо прижмурився.

_ Це ж як? 

_ Видалити плід, - знизав плечима Маркіян Борисович. Трохи дивно йому було, що треба пояснювати. Вихід же очевидний.

_ Виходить, убити, - сухо промовив син. 

_ Які гучні слова, мій хлопчику. То ще не людина.  

_ А ти? Ти людина? Особисто я в тобі людського мало бачу.

Маркіян Борисович підхопився так різко, що у вухах йому знову зашуміло, стукнув кулаком по столу. Відчув, як обличчя його палало. 

_ Та ти… та як ти…?! 

Слів він підібрати не міг, тому схопив зі столу маленького золотого скакуна - і запустив у бік малого зрадника.