Розділ 1

_ Ану геть, геть, трикляті, - волав садівник, щодуху шматуючи повітря сапою.

Чорне «рядно», яким був встелений газон, сполохано закаркало та розірвалось - полчище круків здійнялося над подвір'ям, на якусь мить зависло та, продовжуючи заповнювати простір своїм моторошним лементом, подалося в бік степу. 

Марта Золотковська проводила поглядом цю галасливу зграю, сидячи в плетеному кріслі на терасі батьківського дому. З її місця виднілося безкрає море, яке манило своїм блиском очі, але вона його не помічала. Мала чітке відчуття: нічого хорошого ці круки не віщують. 

***

Рита тримала голову високо, старалася ступати твердо й упевнено, щоб сумнівів ні в кого не виникало: вона не боїться. Але батько пер наче військовий корабель в атаку, грайливо махаючи своїм декоративним ціпком. Мусила за ним майже бігти. 

Краєм ока стежила за виразом обличчя старого: не виглядав ні сердитим, ні засмученим, а цілком у доброму гуморі. Від цього в Рити німів шлунок. 

Вони пройшли повз увесь іподром до тренувальних полів. Іржання коней лунало вже зі всіх боків - то глухіше, то гучніше - від чого Риті починало ще й млоїти. 

Усі поля були вільні, крім одного. Там працював Філіп: водив по колу попелястого скакуна на довгому повідку й періодично віддавав йому команди. Рита мимовільно пришвидшила крок. За якусь мить вони з батьком уже стояли біля огорожі.

_ Гарні в мене коники, гарні в мене діти, - порушив мовчанку батько, посміхаючись і водночас скануючи її своїм примруженим поглядом. - Бува, ті чи інші проявляють норов, але це таке… Природа - ніде дітися! - хіхікнув. 

Рита “тримала” лице.

_ Сину! - помахав батько Філіпу та жестом покликав до себе. 

Філіп неспішно підтягнув повідець, почухав коня та рушив до них, ведучи попелястого за собою. 

_ Як успіхи? - вказав батько на тварину. 

Філіп знову легенько потріпав коня. 

_ Трохи вибрикує. 

_ Поможи сестрі сісти.

_ Може, краще іншим разом? - промовив неохоче. - Вона ж у сукні і…

_ Поможи.

Рита й бровою не повела. Мовчки пролізла за огорожу, подумки говорячи до себе: “До всирачки можеш чекати, щоб я зламалася. Теж мені таточко!”. 

Стримуючи тремтіння колін, вона підійшла до коня.

_ Не смикай його, - прошепотів Філіп, допомагаючи залізти. - І не тисни. Просто м’яко тримайся. Він втомлений: пару кроків зробить і стане. Зрозуміла?

Рита відчула, що в носі їй зрадницьки пощипує.

_ Цей чоловік хоче мене вбити, - буркнула.

Філіп докірливо на неї глянув і ще раз перевірив, чи добре тримається. Відпускати, схоже, не хотів - продовжував притримувати і коня, і Риту, яку вже нічого довкола не цікавило. Увесь її світ звузився до гори м’язів, на якій сиділа наче на бочці з порохом.  

_ Підштовхни його, синку, і ходи сюди, - запищав нетерпляче старий.

Із завмиранням серця й пульсом у вухах Рита чекала, як діятиме тварина. Після Філіпового доторку кінь зробив десять кроків і зупинився. Рита тихенько видихнула, але все ще не наважувалася зайвий раз поворухнутися. Раптом із-за спини долинуло шелестіння піску під швидкою ходою.

_ Зніми мене швидше з цієї тварюки, - прошепотіла, не обертаючись. - Я…

Не встигла вона договорити, як повітря розітнув глухий удар. Кінь умить піднявся на диби, заіржав так, що в Рити ледь не лопнули барабанні перепонки. І рвонув, мало не скинувши її із сідла. 

Батько з ціпком у руках стояв посеред поля. Та Риті вже було не до нього.

_ Нехай усе скінчиться. Нехай усе скінчиться, - бурмотіла, вчепившись у попелястого наче за буйок у морі. А його все кидало й кидало.

Її тіло страшезно затерпло. Нутрощі вже просилися назовні. Думала: от-от упаде. Та мить-друга - й істота почала сповільнятися. Не піднімаючись, Рита взялася намотувати віжки собі на руки. Була переконана: це допоможе швидше спішитися. Аж тут знову коня наче гедзь укусив.

Кляті віжки потягли Риту вперед з такою силою, що вона пірнула обличчям у гриву та боляче вдарилася об спину тварини грудьми. Руки її наче облили окропом - пекло до нестями. 

_ Спокійно… Не тягни… Повертай… П’яти вниз…, - долинало до Рити десь здалеку разом із оглушливим іржанням, але вона геть нічого не розуміла й не хотіла розуміти. Натомість притислася до коня сильніше. 

“Ти скоро втомишся, у тебе немає вибору”, - тішила себе.

Якоїсь миті поруч залунало тупотіння чужих копит. Рита відчула, що кінь її вже не просто несеться, а завертає по колу. Кожне наступне коло біг він усе повільніше та повільніше. 

Нарешті “центрифуга” зупинилася. У вухах Риті дзвеніло, тіло здавалося чужим.

_ Ненавиджу, - пробурмотіла, коли міцні руки спустили її на землю.

Не маючи сили зробити й крок, вона впала навколішки та виблювала.