Мить

Та, невдовзі, хлопця вирвали із задуми. До них підбігла Белла.

  — Хлопці, ми їдемо звідси, нас розподілили в іншу лікарню, — швидко протараторила вона.

  — Це звісно добре, але як ми доберемося і коли вирушаємо? — Рон намагався залишатися голосом холодного розуму в компанії.

  — Їдемо на машині швидкої, звісно, і вже за 10 хвилин. Мама приїде пізніше, їй треба якісь документи заповнити, — вона намагалась бути спокійною, та швидкість з якою вона говорила видавала її.

До них підійшла жінка.

  — Белла сказала вам? — побачивши, що так кивнула, продовжила, — Отже, ви їдете, і десь хвилин за 30 після вас, буду і я.

  — Гаразд, в що нам робити? — слабко мовив Лео.

  — Вам все скажуть, — Еліза посміхнулася до хлопця, а потім поглянула на Ронана, — До речі... Ти ж найстарший виходиш так? 

  — Так, мем, — відповів той, здогадуючись що вона хочу сказати.

  — Отже, ти за головного, гаразд? 

  — Гаразд, мем, — стримано мовив той.

Вона відійшла, в вже за кілька хвилин біля них опинилася медсестра і покликала за собою. В машині швидкої допомоги лежав Леон,  поруч сиділи дорогі йому люди й слідкували за його станом. 

Хлопець нарешті заснув, в Ізабелла відчула дивне відчуття у грудях. Від шуму дороги на неї нахлинули спогади, хай як вона цього не хотіла. Вона хотіла відчинити вікно, але передумала, аби хворий не змерз. Їй хотілося вхопитися за щось, але нічого не було поруч. Вона відчувала як їй починає бракувати повітря, руки спітніли. Вона повернулася до вікна, щоб ніхто не бачив, в якому вона стані. Попри це, не можна було заперечувати факт, що її серцебиття пришвидшилося, дихання стало частішим і голоснішим. Вона схилила голову на плече і заплющила очі, сподіваючись що скоро все пройде.

Але, на її превеликий жаль, ставало лише гірше. Перед очима з'являлися кадри аварії, пригадували ся всі страшні події цих днів. В голові паморочилося. Автомобіль досить різко загальмував на світлофорі, та ледь чутний свист гальм,  змусив її серце стиснутися. 

Рон помітив не ладне, але намагався зрозуміти, чи зможе він якось зарадити. Він помітив погляд дівчини, спрямований на його брата. Він добре знав це відчуття панічного страху. Хлопець підсунувся до дівчини трохи ближче, коли вона в черговий раз судомно намагалася вхопити повітря. Він ледь відчутно торкнувся її плеча, та цього було досить, щоб вона відсахнулась та сіла рівніше. Її самопочуття не збиралося ставати кращим, і хлопець добре бачив це. Він взяв її за руку, дозволивши стиснути її, подивився прямо в очі. 

  — Белла, чуєш, — почувся його занепокоєний голос, — Все буде добре, чуєш? Ти не одна, і з усіма з нас усе добре. Чуєш? Дихай зі мною. Ще трохи повільніше, гаразд? 

Руки дівчини потроху переставали тремтіти. Вона його послухалась. Вона знову відчула дивне відчуття у грудях, але вона ставало менш сильним. За кілька хвилин пропало зовсім. Серце заспокоїлось.

Рон не забрав руку одразу, лише послабив, даючи можливість їй відпустити першою — якщо захоче. 

  — О... бачиш? — тихо, майже шепотом, без фірмової нахабної посмішки, — Ти впоралась 

Він нарешті зітхнув і рощтиснув її пальці повністю.

  — Не лякай так більше, гаразд, принцесо? — вже м'якше, з малою посмішкою в куточку губ.

У цей момент дівчина усвідомила, чию руку тримає, непомітно розтиснула долоню і відсторонилася.

У цю мить обоє помітили що Лео вже не спить. 

Її накрило жахом — він міг все бачити. 

Рон лише коротко поглянув на брата: якби той прокинувся раніше, вони б це і помітили раніше.

Та хто з них правий, знав тільки Лео.