Полум'я

Тихо, навпочіпки Белла увійшла до палати. Виявляється, незадовго до цього Леон прокинувся. Проте лежав із заплющеними очима. 

  — Лео? — тихо пошепки питає дівчина, але він розчув, — Вибач мені так жаль! Чому ж ти поїхав?

  — Й... А... Ах... — простогнав той, — Белл? — прохрипів врешті.

  — Лео?! Лео, ти прокинувся? — вигукнула, але одразу стишила голос дівчина.

  — В ти думала що не прокинусь? — знову прохрипів він. 

  — Як ти можеш таке казати? — її спантеличили такі слова коханого, багатозначно поглянувши на хлопця мовила, — Бачиш, тепер все добре. Ну, майже.

У того були загіпсована рука та бандаж на шиї.

  — Белла, все не так просто. Я тебе врятував. Все могло бути гірш... — у нього не вистачило сил доказати.

  — Тобто гірше?! Що сталося?! — схвильовано вигукнула дівчина, але дещо згадавши, додала, — Не хвилюйся, все буде добре. Розповідай потроху, якщо можеш. Якщо ж ні, підійми руку, я піду.

  — Ні, н-не йди, — все тим хриплим, але рідним для дівчини голосом почав він, — Могло бути страшне. У мене є старший брат. Пам'ятаєш, ті статті, про 22-річного хлопця, що втік з тюрми? Це мій брат Рон... — він затнувся, — Тоді, коли я казав тобі що дуже захворів і до мене нікому не можна – він приїжджав до нас. Він погрожував...

  — Брат? Ось чому у вас однакові прізвища... Погрожував? Але як? Чим? Мама знає? — Белла засипає своє кохання величезною кількістю питань.

  — Мама нічого не може вдіяти з ним. Знає, але не знає всіх умов. Він слідкував за нами. Місяць... — він задумався, — Тоді він прийшов до мене і сказав, що якщо я не кину тебе та не поїду до нього на якесь завдання – тебе... чекає загибель. Він зрозумів що ти мені дорога за власне життя і вчинив зі мною отаке. Яке сьогодні число?

  — Одинадцяте. Одинадцяте жовтня, — швидко відповіла та.

 — Учора був останній день, коли я міг поїхати до нього. Все що ти казала тоді... — хлопцю не вистачало повітря, — Це було... боляче. Я не бездушний. Я дуже сильно тебе люблю. Зрозумій це.

  — Але ж ти не приїхав. Він знає що з тобою?

  — Мабуть, знає, — він старався бути спокійним, —  Ти ж ще сидиш тут. Значить знає що я в лікарні.

  — Гаразд, але він досі становить загрозу для наших життів, — дівчину дуже непокоїло це питання.

  — Так! Тому йди звідси! Ти потрібна мені жива! Навіть якщо я не можу пообіцяти тобі те саме... — вигукнув хлопець, але одразу пожалкував, бо в голові запаморочилося.

  — Що це? — вигукнула Белла, почувши дивний звук, — Це сирена?

  — П-пожеж-жна, наче.

  — Що?! Пожежна?! — дівчина нічого не розуміла .

В палату залітає Еліза та медсестра. Перша поглянула на дівчинку з докором, друга з нерозумінням.

  — Швидко хапай речі і біжи! — вигукнула котрась із жінок, поки вони намагалися швидко перекласти хлопця на каталку. 

  — Я допоможу! — крикнула та, обережно підсунула руки під хлопця, разом з матір'ю підняла його переклала з ліжка.

  — Швиденько, швиденько, ви ж не хочете згоріти тут, — медсестра була налаштована песимістично. 

  — Ви, дівчата, йдіть уперед, ви хоч нормально йти можете.

  — Я його не кину! — Беллі не сподобалися слова працівниці.

  — Тебе ніхто і не просить. Йди вперед, я за тобою, будемо прокладати їм шлях, — впевнено, з дрібкою роздратованості мовила мати.

Дівчина вирішила послухати її та зробити так як вона сказала.

  — Скільки ж тут людей! Ми застрягли тут! На всіх виходах натовпи людей! — мовила котрась із них, бо зрозуміти хто говорить у такому шумі – марна справа. 

Ізабеллі було некомфортно, бо вона відчувала себе безкорисною. Вона попросила у медичної сестри дозволу везти хлопця. Кілька благань і нарешті їй дозволили.