Жага життя

Ізабелла зрозуміла що в палаті грає музика лише тоді, коли заграла якась неприємна мелодія. 

  — П-переключіть ц-цю пісню, — затинаючись, хрипким голосом мовила вона.

  — Дівчино, відпочивайте! Я переключу, але вам не можна напружуватися, — мовила медсестра.

 Наступною залунала пісня "a thousand years". Пригадавши події тих днів, дівчина здригнулася,  в на очах з'явилися сльози. Медична сестра вийшла, а Белла поринула у думки. Справжня злива з її очей полилася на словах "All along, I believe, I will find you". Адже... Саме так було з ними, чи не так? Отак у сльозах, вона все таки заснула. Дівчина прокинулася зранку від того, що почула до болю знайомий їй голос. 

  — Доню, доню, ти прокинулася! — промовляв він.

  — М... Мам? 

  —Так, так, доню, це я, так, моє сонце, — вже тихше і спокійніше мовила жінка.

Дівчинка нарешті почала розуміти де вона. 

  — Ма... Мам, а як він? Дівчина боялася промовляти уголос його ім'я.

  — Він... Він... Ще живий, — мати не знала що і як сказати доньці, — Він ще живий.

Ізабелла різко сіла на ліжко, але схопилася за голову – усе пливло перед очима.

  — Мамо, я мушу до нього! — видихнула вона, в її голос тремтів.

  — Доню, тебе до нього не пустять, — Еліза лагідно, але твердо, обійняла дівчинку за плечі, — Він в реанімації. Його стан..  дуже тяжкий.

У Белли всередині все похололо. Вона відчула що зараз знову упаде в темряву, але міцно вчепилася у мамину долоню. 

  — Я мушу його побачити, мам. Я обіцяла собі що знайду його. Я не можу залишити його самого...

  — Доню, я тебе розумію, але не можна. Тебе не впустять, розумієш? Тобі й самі й треба прийти до норми.

Дівчина вся тремтіла, але не могла позбутися однієї думки.

  — Мам, це я винна. Ч-Через мене в-він там, — дівчинка не могла стримувати сльози, — Через мене він поїхав з міста, якби не я, він би не став жертвою катастрофи!

  — Белл, ти ні в чому не винна, — голос жінки затремтів, але продовжував звучати впевнено, — Це був його вибір їхати з міста, їхати саме в той момент. Ти в цьому не винна, затямила?

Ізабелла схлипнула і притиснула я до мами, наче маленька дитина. Вона чула як серце матері шалено б'ється. І це її лякало найбільше: навіть її мама боялася.

  — Мам, а якщо він... Якщо він... — слова застрягали у горлі, вона не могла їх вимовити.

  — Не смій так казати доню! — перебила доньку Еліза, стиснувши її руки, що аж пальці побіліли, — Він бореться. І все обов'язково буде добре.

Белла заплющила і розплющила очі, неначе намагалася прокинутися від страшного сну. Але біль у грудях та холодна підлога під ногами, через те що вона як раз намагалася встати з ліжка – були надто реальними. 

Дівчина ще раз спробувала встати. На диво, мати її навіть не стримувала. Але як тільки вона вийшла з палати , вона одразу постаралася пришвидшити крок. 

Чомусь, у коридорі було дуже тихо. Раптом, вона побачила що їй назустріч йде якийсь лікар. У нього вона і запитала де лежить Лео. На щастя, він підказав, але додав, що навідувати його не можна. Якби ж то Ізабелла була такою слухняною. 

Найвпевненішим кроком, на який вона була здатна, вона подалася до нього. 

  — Дівчино, ви до Лео Сінклера? — почувся жіночий голос, — Можливо, завтра до нього можна буде зайти, але навряд чи. Сьогодні точно ні. Одразу декілька лікарів працюють над тим, щоб він одужав.

  — А... — невпевнено почала дівчина, але її перервали.

  — О, докторко Кет, ви терміново потрібні! 

  — Що вже сталося? — невдоволено мовила жінка і пішла. 

Вхід до палати Лео був вільним, та враз їй стало страшно. Серце почало битися із неймовірно шаленою швидкістю, здавалося, з будь-якого кутку будівлі чутно її серцебиття. Та вона наважилася. Мусила наважитися. 

Обачливо озирнувшись, вона протягнула руку до холодної залізної ручки дверей. Вони тихо, на диво, навіть без скрипу, відчинилися.