На межі

Белла не помилилася. На дорозі лежало Його тіло. Дівчина почала неконтрольовано ридати. Вона підбігла до нього, сіла на коліна, і поклала на них голову Лео. Крізь сльози, вона почала кричати, щоб хто-небудь викликав уже швидку. Дівчина перевірила, чи дихає хлопець. Ледь-ледь, але, на щастя, дихає.

5 хвилин, поки їхала допомога, здавалося, тривали цілу вічність. Ізабелла не помічала нічого довкола, хоча, кілька чоловіків навіть виходили зі своїх автомобілів посваритися на неї, через те , що вона перекрила їм дорогу. Але, нарешті, коли почулася сирена, дівчині стало трохи легше. Та ненадовго. Адже, коли машина під'їхала близько, а фари світили прямо на неї, вона побачила, що все залите кров'ю Леона, і те, що відчутна частина крові була на ній.

Врешті, дівчина знепритомніла.

Ізабелла провалилася у темряву, та все одно чула тяжке зітхання медичної сестри над собою та невдоволені розмови якогось чоловіка , певне, лікаря. Розплющила очі вона лише тоді, коли автомобіль заїхав на парковку лікарні. Перша її думка була: "Отже, нас відвезли до лікарні разом.  Я знайшла його?!" Після цієї думки вона підскочила та поглянула на Лео, але медсестра обережно поклала її назад: 

  — Пані, вам нічого так підриватися. Хоч у хлопця і тяжкий стан, у вас не менш. До речі , якщо можете, розкажіть потроху, про те що сталося.

  — Він... Ми... Я... Ми посварилися і він втік з дому, а коли знайшла... — вона звихнулася і розпачливо поглянула на Леона. 

  — Так, зрозуміло. А він вам хто? Брат? 

  — Ні, він... мій... Хлопець. Мабуть.