Після бурі

Дівчина прокинулася тоді, коли в її кімнату постукала мама.

  — Доню, ти як, — неголосно промовила мати, — Можна зайти?

  — Так, — тихо, але досить голосно для жінки, відповіла Белла.

Двері відчинилися і в кімнату зайшла жінка, років 45-ти. Та почала:

  — Ти сьогодні до школи не йдеш, по в тебе підскочила температура. Доню, мені дуже жаль...

  — Мам, все гаразд, — перервала її дівчинка. 

  — Ееееее, добре, я приготувала тобі омлет, — відповіла вона на те.

  — Дякую, я скоро спущуся, мам.

Жінка вийшла з кімнати, а Белла встала з ліжка і поглянула у вікно. Одразу ж їй згадалися усі події учорашнього дня. Ізабелла швидко одягнулася та почала спускатися вниз на кухню. Вона була ладна на все, аби не думати про Лео. Ступивши на передостанню сходинку, вона почула дзвінок у двері. Еліза відчинила, і в дім влетіла жінка, п'ятидесяти років на вигляд, яку вони знали як маму Леона.

  — Ви... Знаєте... Де... Л-лео?! — задихаючись вигукнула вона.

  — Анно, заспокойся! — мовила мама Белли, з докором поглянувши на свою доньку.

  — Він учора заходив до нас, а потім я лише чула як він заводив машину, — Ізабелла вирішила дещо таки розповісти жінці.

  — Де ж мій Лео, Леончик? — розпачливо повторювала мати хлопця, — Що я без нього робитиму?!

  — Може він у друзів? — пропонувала свої ідеї мама дівчинки.

  — Ні! Я вже всіх обдзвонила! — відповіла та.

  — Чуєш, мама, я в школу, ще встигну на другий урок! — Ізабелла не хотіла більше знаходитися вдома.

  — Що? У тебе ж температура! — розпачливо вигукнула її мати, — Ох, усі діти повтікали!

Белла вирішила , що поїде до школи та розпитає всіх, хто може щось знати про пропалого хлопця.

  — Де ж він може бути? Куди і чому він міг поїхати? — шепотіла дівчина, стукаючи пальцями по керму.