Розділ 1

Ну ні! Замовкни! Аня прокинулася від того, що голосно задзеленчав будильник. Шоста ранку.  Вона потягнулася, щоб його вимкнути. На хвильку зупинила погляд на Богданові. Чоловік солодко спав, обіймаючи подушку. Сонячні промені, що пробивалися крізь блідо-рожеві мереживні фіранки, м'яко повзали та стрибали по його неголеному обличчю. Його русяве волосся скуйовдилося, а окуляри сповзли на носа. Поруч на ліжку лежала товстелезна й затерта до дірок книжка «Велика вітчизняна війна. Як це було…». Аня скривилася. Замість того, щоб провести вечір з нею, своєю дівчиною, він знову готував чергову доповідь. Чи може не в доповіді справа? Що як чоловік просто уникає її? Вона насупилась та вже за секунду обличчя Ані раптом прояснилося. Вона згадала: «День народження! Сьогодні ж мій день народження!» Дівчина рвучко зіскочила з ліжка й побігла на кухню готувати каву. 

«Цікаво, що подарує мені Богдан? — думала білявка, наливаючи повну чашку ароматного напою. Вона нахилилася вперед й вдихнула на повні груди. — А може це буде якийсь сюрприз? Каблучка, наприклад, — дівчина розпливлася у посмішці й задумалась. — Це точно має бути щось романтичне».

Аня вирішила його не будити. Раптом чоловік і справді всю ніч готував подарунок для неї. Все ж таки тридцять три роки лиш раз в житті бувають. 

Однак через кілька годин, коли Богдан прокинувся, він і словом не згадав про день народження Ані, не кажучи вже про хоч якийсь подарунок. Хай би був не романтичний. Але ж ніякого! І навіть поздоровлення не було.

— Бувай, Зайчику! — на прощання він чмокнув її у носа й побіг. — А чекай! — чоловік зупинився біля дверей, ніби щось забув. Серце Ані високо стрибнуло, застигло й, повернувшись на місце, забилося швидше. Ну от. Зараз він привітає її, витягне з кишені маленьку коробочку, стане на одне коліно й запропонує вийти за нього. Адже все до того йде. Вони вже три роки знайомі. Рік живуть разом. Цілком логічно, що вже час переводити їх стосунки на інший рівень. 

— На вечерю не чекай, — промовив байдуже, притискаючи до себе шкіряний портфель й дивлячись на неї крізь товсті скельця окулярів. — Мені треба сьогодні довше попрацювати. Хочу завершити доповідь. Ну чого ти? — він помітив, що Аня насупилась. — Я думав, що ти вже звикла до такої моєї дурної роботи. 

Очі Ані наповнилися сльозами: «Він забув. Він і справді забув».

Коли за Богданом зачинилися двері, вона підійшла до дзеркала у коридорі:

— Що не так? — спитала саму себе, прискіпливо оглядаючи кожен сантиметр тіла. — На вигляд не більше двадцяти п'яти, білявка, струнка, — вона нахилилася вперед. — Хм, зморшок немає, шкіра гладенька. Маю свій бізнес. Невже цього замало? Чи я його більше не приваблюю? Чому він такий байдужий?

 Від невтішних думок її відірвав дзвінок:

— Алло, зайчику! — радісно кричала в слухавку подруга Алла. — З Днем народження, котику! — у відповідь почулося тихе схлипування й шморгання. — Котику, ти що плачеш? — здивувалася Алла.

— Ні, — тихо проговорила Аня. — І зовсім не плачу.

А наступної миті білявка розрюмсалася наче мала дитина, час від часу підвиваючи й шморгаючи носом.

— Йому зовсім плювати на м-е-ене, — голосила вона. — Я його нітрохи не цікавлю. Ві-ін навіть забув про мій де-ень народження.

— Не плач, — спокійно промовила Алла через десять хвилин розмови, коли Аня нарешті змогла все зв'язно пояснити. — Я знаю як вирішити твою проблему.

— Справді? — здивувалася Аня, але сперечатися не стала. Аж надто впевнено звучав голос Алли.

— А то, — запевнила подруга. — Нема чого просто сидіти й плакати. Збирайся й поїдемо змінювати твоє життя на краще.

— А-а куди?

— На місці побачиш. Це буде моїм подарунком тобі на день народження.

Через годину Аня виходила з авто Алки, здивовано роззираючись навкруги. Пунктом їх призначення виявився якийсь богом забутий провулок на околицях Черкас. Невеличкі акуратні будиночки вишикувались у чергу один за одним вздовж дороги, якщо це можна було назвати дорогою, оскільки асфальту там зроду не було. Двори потопали у зелені плодових дерев, завбачливо посаджених їх власниками. Лише один будинок з усіх інших виділявся й був схожий на хатинку на курячих ніжках з дитячих казок. У нього просів фундамент, а вікна стирчали з землі. Хата перекособочилась й вселяла побоювання, що от-от розвалиться. Аня з прикрістю здогадалася, що їй з подругою потрібно саме сюди.

— Баба Агафа — це просто шедевр. Ось побачиш, — Алка швидко попрямувала до хвіртки.

— Невже ти справді віриш, що ворожка може змусити Богдана мені освідчитися? — недовірливо нахмурилася Аня, намагаючись поспіти за подругою.

— Ця зможе! 

З сусіднього двору на мить виглянула жінка у хустинці, натягнутій аж до брів, й злякано зиркнула на Аню:

— Ходять тут всякі до цієї відьми, — прошипіла вона й, перехрестившись, закрила хвіртку. — Краще б до церкви сходили, — почулося вже з-за забору.

 Схоже бабу Агафу тут не дуже любили.

Аня зітхнула й попленталася слідом за подругою.

Баба Агафа була жінкою не простою. Хоч жила вона скоріше в халупі, ніж у пристойному будинку, Аня все ж помітила кілька камер стеження, розставлених по периметру двору. А з прочинених воріт гаража проглядалася чорного кольору BMW.

Накульгуючи на підборах по грязюці через двір, дівчата стали у черзі до ворожки. Не дивлячись на дев'яту ранку людей було чоловік десять — п'ятнадцять, не менше. Жінки сорок плюс з дітьми та ті в кого сімейне щастя ніяк не складалося, самотні дівчата і навіть чоловіки-бізнесмени в дорогих костюмах та з написаним на лобі невдоволенням від життя, чекали аудієнції у знаменитої відьми.

Нарешті прийшла черга Ані. Залишивши подругу на вулиці, вона невпевненою ходою зайшла до будинку.

— Сідай, — кивнула їй з-за столу маленька згорблена жіночка в зав'язаній на голові хустинці. — Що турбує? — вона хитро примружила очі й уважно дивилася на відвідувачку.