Розділ XI: Полум'яне Серце і Лісова Мудрість (Продовження Історії Рефімеля)

З тих пір, як я, Рефімель, вперше зустрів Її – Владичицю, мою дорогу Владичицю, – все в моєму житті стало… яскравішим. Так, моє волосся завжди було яскравим, але тепер і душа моя сяяла! Вона, наче чарівниця, навчила мене бачити світ не тільки очима, а й серцем. Зрозуміло, що моє серце завжди було щедрим і готовим допомогти, але вона допомогла мені зрозуміти, "як"допомагати.

Пам'ятаю, як одного разу я хотів «допомогти» річці. Вона здавалася такою сумною, бо текла надто повільно. Тож я вирішив, що їй потрібні прискорювачі! Я приніс найшвидших жаб, яких тільки міг знайти, і намагався закинути їх у воду, щоб вони там «розганяли» річку. Звісно, жаби були дуже не в захваті, а річка… ну, вона продовжувала текти так, як текла.

Владичиця знайшла мене, коли я стояв по коліна у воді, намагаючись переконати одну особливо вперту жабу стрибнути. Вона не засміялася. Ні, вона лише лагідно посміхнулася і сказала: «Рефімелю, кожна річка має свій темп. Її сила – в її спокої, а не в поспіху.» Потім вона показала мені, як можна відчути ритм річки, як можна зрозуміти, коли їй потрібна допомога, а коли – просто бути поруч.

Наші стосунки… Ох, це складно описати словами, які я знаю. Вона – як саме серце Ельгіарду. Вона мудра, могутня, але водночас така… лагідна. Коли вона говорить, здається, що весь ліс слухає. Коли вона посміхається, дерева ніби цвітуть ще яскравіше. Вона – як старша сестра, яка знає все на світі, але ніколи не знущається з тебе, коли ти робиш дурниці.

А я? Я – її маленький, полум'яний помічник. Я завжди готовий кинутися куди завгодно, щоб виконати її доручення. Навіть якщо це означає зіткнутися з якоюсь новою «чорною магією», яка блокує портали. Я бачу, як вона хвилюється, коли щось йде не так. Її очі, зазвичай такі спокійні, тоді стають трохи… тривожними. І мені хочеться зробити все можливе, щоб її заспокоїти, щоб все знову стало добре.

Іноді, коли ми залишаємося самі, вона розповідає мені про минуле. Про те, як вона стала Владичицею, про битви, про втрати. Вона ніколи не скаржиться, але я відчуваю її тягар. І тоді я просто сідаю поруч, і моє волосся починає сяяти яскравіше, ніби я намагаюся віддати їй частинку свого тепла. Я не можу боротися з темрявою так, як вона, але я можу бути світлом. Маленьким, але яскравим.

Бували моменти, коли вона запитувала мене, чи я не боюсь. Особливо, коли йшлося про небезпечні заклинання чи дивних істот. Я завжди відповідав однаково: «Боятись? Може, трохи. Але ж я знаю, що Ви поруч. А з Вами я не боюся нічого!» І вона завжди усміхалася, і ця усмішка була для мене нагородою кращою за будь-яку похвалу.

Я знаю, що вона – Владичиця, а я – просто Рефімель, «хлопчик з полум'яним волоссям». Але в її очах я бачу не просто помічника. Я бачу друга. Того, кому вона довіряє. І це для мене – найважливіше. Ми разом – як два дерева, що виросли поруч. Одне – могутнє, глибоко вкорінене, повне мудрості. Інше – яскраве, вибухове, готове завжди тягнутися до сонця. І разом ми створюємо щось… особливе. Щось, що називається Ельгіард. І я радий бути частиною цього. Навіть якщо іноді моя «допомога» трохи… надто полум'яна.