Розділ X: Полум'яний Хлопчик і Лісова Королева (Від імені Рефімеля)

Ох, знову ці думки повертаються до мене, наче метелики, що танцюють у вечірньому повітрі! Пам'ятаю, як я був маленьким, таким… ну, ще менш розумним, ніж зараз. Моє волосся вже тоді було таке полум'яне, що, казали, навіть співало, коли я бігав. Мама казала, що я був «енергійним». Бабуся казала, що я був «дияволом у спідниці». А я просто… був собою! Біг, стрибав, чхав від пилу (я його досі не дуже люблю, хоч і привиди здаються мені цікавішими, ніж пилюка), і завжди хотів допомогти. Ось тільки… допомагав я якось не завжди так, як треба.

Одного разу, коли мені було, здається, років сім – або, може, вісім, я вже не пам'ятаю, бо всі дні тоді були однаково веселі! – я вирішив допомогти бабусі розпалити піч. Вона завжди просила мене не гратися з вогнем, але ж у мене було таке гарне волосся, воно так яскраво палало! Тож я подумав: «А чому б не додати трохи мого вогню до пічного?» І, звісно ж, я додав. Трохи більше, ніж треба було. Дуже швидко вся кухня стала… ну, дуже гарячою. Бабуся, звісно, була не дуже щаслива. Вона гасила все своїм магічним вмінням, а я сидів на вулиці, намагаючись витерти сльози від диму (і, можливо, трохи від того, що мене сварили).

А потім, коли я був трохи старшим, десь років дванадцять, я вперше побачив Її. Владичицю Ельгіарду. Вона тоді ще не була такою… досвідченою, як зараз. Вона була… ну, теж молодшою, звісно. І вона була тут, у лісі, де я любив гуляти. Я саме намагався «допомогти» одному старому дубу, який, здавалося, хилився до землі. Я думав, що якщо я підкладу під нього найбільші камені, які знайду, він стане міцнішим.

І тут я бачу Її. Вона стояла біля того дуба, а навколо неї літали якісь дивні, прозорі силуети. Привиди! Я ж знаю, що вони є, хоч і не розумію, чому вони такі сумні. Я підбіг, задиханий, з каменями в руках.

"Ой! Привіт! – вигукнув я, забувши про всі правила етикету. – Ви допомагаєте дереву? Я теж! Бачите, я приніс камені! Вони міцні!"

Вона обернулася. Її очі були глибокі, наче лісові озера, і в них була така мудрість, яка змусила мене трохи замовкнути. Вона усміхнулася. Це була не та усмішка, що змушує тебе боятися, а та, що зігріває, наче сонячний промінь.

"Привіт, юний вогнику, – сказала вона. Її голос був м'яким, наче шелест листя. – Дякую за твою допомогу. Але дубу потрібна інша турбота. Йому потрібна… сила життя, а не каміння."

Я опустив камені. "Сила життя? – перепитав я. – А як її взяти?"

Вона підійшла ближче. "Її треба відчути, – пояснила вона. – Треба бути частиною лісу, слухати його серце."

І тоді вона зробила щось дивовижне. Вона поклала руку на стовбур дуба, і навколо них обох почало випромінюватися м'яке, зелене світло. Я відчував, як сили природи оживають, як дерева навколо ніби зітхають. Я стояв, заворожений, і думав: «Оце так допомога!»

Вона потім поговорила зі мною, розпитала про моє волосся, про мої «допомоги». Вона не сварила мене, як бабуся. Вона просто… розуміла. Вона сказала, що моя щедрість і бажання допомогти – це чудові якості, але їх треба спрямовувати правильно. Вона розповіла мені про Ельгіард, про його історію, про привидів, про магію, яка тут живе.

З того дня я став часто її навідувати. Вона навчила мене, як «відчувати» ліс, як слухати його. Вона ніколи не змушувала мене робити щось, чого я не хотів, але вона завжди показувала мені, як можна зробити добро. Вона навчила мене, що справжня допомога – це не просто зробити щось, а зробити це з розумінням і любов'ю.

І тепер, коли я бачу цю нову дівчину, Мелісу, і її кота, Невка… Я бачу в ній ту ж щирість, яку бачив у собі колись. Можливо, вона теж шукає правильний спосіб допомогти. І я, Рефімель, Полум'яний хлопчик, який трохи навчився, готовий допомогти їй знайти цей шлях. Бо коли хтось хоче допомогти, це вже половина успіху! А друга половина… ну, це вже наша спільна робота, еге ж?