Розділ 5: Кіт, Який Туди Не Ходив (Але Думав, Що Ходив) (Очима Невка)

Ну добре, зізнаюся. Спочатку, коли мене, тобто Невка, витягли з мого затишного, диванно-очислювального існування, я був, м'яко кажучи, не в захваті. Моя попередня життя було досить простим: сон, їжа, крадіжка чогось смачненького, коли господарка не бачить, і, звісно ж, споглядання світу з безпечної висоти підвіконня. Якесь "подорожування" до іншого світу? Це звучало як жарт. "Пригоди" – це коли я ловлю муху, а не коли муха ловить мене! А не коли мене закидають у якесь місце, де дерева розмовляють!

Коли ця… волохата тінь, Мейрм, сказав, що ми "перейдемо", я думав, він має на увазі, що ми перейдемо дорогу. Ми ж біля дороги зазвичай прогулювалися, коли господиня брала мене на руки (це частина мого плану, щоб не йти своїми лапами). Але він мав на увазі якийсь… вихор. Якийсь вихор, що пахне як старий одяг і пил, який я, до речі, ненавиджу.

Перші кілька секунд були… ну, скажімо так, дезорієнтуючими. Вітер шарпав моє хутро, наче намагався його з мене зняти. Запахи! О, ці запахи! Я ніколи не вдихав такого хаосу. Десь пахло вогнем, десь – дивною солодкою квіткою (цікаво, чи можна її з'їсти?), а десь – як… як той старий, занедбаний підвал, куди мене ніколи не пускали. Я думав, мої ніздрі вибухнуть.

Меліса… бідна моя людося. Вона тримала мене міцно, наче я був якоюсь дорогою скарбницею. Вона, здається, теж була не в захваті. Її серце билося, як скажене. Я відчував це, і це було трохи прикро. Я ж кіт, я мушу бути спокійним, незважаючи на жахливі обставини. Хоча, мушу визнати, триматися її було набагато краще, ніж летіти в цьому вихорі самому.

Здавалося, минула вічність, хоч, напевно, це були якісь там хвилини. І раптом – приземлення. Не таке м'яке, як я люблю, але й не катастрофічне. Я одразу ж зіскочив з її рук, щоб перевірити, чи всі мої чотири лапи цілі. Так, цілі. Хутро, звісно, трохи скуйовджене, але це можна виправити.

І ось ми тут. В якомусь… лісі. Але не звичайному. Ці дерева… вони величезні! Я ніколи не бачив таких. Мій звичний кіт-інстинкт підказував мені: "Високо! Стрибай височенько!" Але ці стовбури були настільки товсті, що мені знадобилося б, напевно, з десяток спроб, щоб залізти навіть до першої гілки. Це дратувало.

А потім ці… двоногі. Ельфи, здається. Вони виглядають… дивно. Наче їх вирізали з дерева. І ці очі… вони сяють. Я не люблю, коли хтось дивиться на мене так пильно. Здавалося, вони всі на мене дивляться. На мене! На Невка! Це було трохи надто. Деяких я б, можливо, дозволив себе погладити, але не відразу. Треба спочатку оцінити ситуацію.

Імена. "Рефімель", "Арісентінель", "Дафецірель". Звучить як заклинання. Мабуть, це і є заклинання, щоб змусити мене слухатися. Але я не піддаюся. Я кіт. Я сам собі пан. Хоча, мушу визнати, той, з рудим волоссям, Рефімель, пахне цікаво. Може, він знає, де тут можна знайти щось смачненьке.

І ця Меліса… вона тут якось занадто спокійно все сприймає. Мені це не подобається. Вона повинна бути більш розгубленою! Або хоча б трохи наляканою. Вона ж не кіт, зрештою!

Але найдивніше – це коли вони почали пропонувати мені імена. Мені! Ім'я! Я ж Невко! Я мав ім'я. Мені не потрібні були їхні "Сонячний Промінь" чи "Лісовий Тінь". Це ж не котячі імена! Вони, мабуть, зовсім не розуміють, як це – бути котом. Я шипів, щоб вони зрозуміли, що я не з тих, кого можна так легко назвати.

(Теперішній час)Меліса прокинулася. Не те щоб я спав, ні. Я ніколи не сплю по-справжньому. Мої сни – це не туманні марення, а відбитки реальності, пропущені крізь призму мого котячого розуміння. А минула ніч… ніч була багатою на відчуття, я вже закотячився перераховувати самому собі всі ці негаразди що випали на мою долю.

Спочатку – шепіт. Я відчував його в повітрі, немов тонкі ниточки, що торкалися мого хутра. Вони були холодні, але не зловісні. Більше схожі на спогади, які загубилися в часі. Меліса злякалася, її серце забилося, як пташка в клітці. Я відчував це. Але я також відчував, що ті, хто шепотів, не хотіли зла. Вони були якимись сумними. Наче старі дерева, що оплакують минуле , якщо дерева взагалі плачуть))

Потім з'явився Мейрм. Його запах був дивним – суміш лісу, вогню і чогось… ще. Чогось такого, що змушувало мене бути насторожі, але не боятися. Він спокійно говорив про привидів. Він, здавалося, розумів їх. Це було цікаво. Він не був схожий на тих двоногих, яких я знав раніше.

А потім… вони показали мені символ. Він був на стіні, захований за чимось, що Меліса називала «картиною». Я бачив його здалеку, ще вночі, але не надавав значення. Але зараз, коли сонячне світло, чи що тут називають сонячним світлом, пробивалося крізь листя, цей символ став яскравішим. Він пульсував слабким світлом, наче дихав. Я відчував, що він пов'язаний з тими, хто шепотів. І, можливо, з порталом.

Коли Меліса нарешті прокинулася, я відчував її хвилювання, але тепер це було хвилювання перед відкриттям, а не перед небезпекою. Вона встала, і ми вийшли з кімнати. І тут я побачив… це.

Місто. Дерева – вони не просто росли, вони були домом. Їхні стовбури, товсті, як гори, були вкриті різьбленням, що співало про давні часи. Гілки, товсті, як дороги, перепліталися, утворюючи шляхи, по яких рухалися  – Ельфики.

Вони були… дивні,протягом свого шпигування за ними я зрозумів...що нічого не зрозумів. Їхні тіла були тонкими, наче гілки, але їхні рухи були плавними, як річка. Їхній одяг – це було не тканину, це було листя, пелюстки, мох. Все живе. І запах! Це був найнеймовірніший запах, який я коли-небудь вдихав. Земля, квіти, щось солодке, щось свіже, щось… магічне...кхм..точніше,я хотів сказати, що вони дивакуваті.

Моя людинонька, Меліса, була вражена. Я бачив це в її очах, в тому, як вона застигла, роздивляючись усе навколо. Я був поруч, сидів на її плечі, як завжди. Я відчував її трепет, її захоплення. І я відчував, що це місце…якось підозріло...Тут було спокійно. Тут було… мабуть безпечно.

Ці Ельфи, вони були зовсім не схожі на мене. Вони бачили світ інакше. Вони розуміли лише себе,мене здаються,що вони участвують в конкурсі найнахабнішої істоти світу...але цей титул належить мені!