Розділ IV: Серце Ельгіарду

Наступний ранок у Ельгіарді зустрів Мелісу не стільки сонячним світлом, скільки м'яким, розсіяним сяйвом, що проникало крізь густе листя, створюючи атмосферу казкової напівтемряви. Повітря було насичене ароматами свіжої землі, роси та чогось невловимо солодкого, наче квітів, які ще не розкрилися.

Коли Меліса, разом з Мейрмом, вийшла з покоїв, їх зустріла зовсім інша картина, ніж та, що вона бачила вночі. Місячне світло, що підкреслювало містичність, поступилося місцем природній красі. Місто Ельгіарду, яке вночі здавалося лише мерехтливими тінями, зараз розкрилося перед нею у всій своїй величі.

Це було не місто у звичному розумінні – жодних кам'яних будівель, жодних асфальтованих вулиць. Ельгіард, здавалося, виростав прямо з лісу, ніби сама природа перетворилася на архітектурні шедеври. Величезні дерева, що сягали небес, були не просто деревами, а основою для будинків. Їхні стовбури, діаметром у десятки метрів, були майстерно оброблені, перетворюючись на вежі та стіни. Гілля спліталося, утворюючи мереживні дахи, прикрашені живими квітами та плетистими рослинами, що пульсували слабким, природним світлом.

Будинки, що здавалися частиною дерев, мали плавні, органічні форми. Деякі були видовбані в стовбурах, інші – побудовані на масивних гілках, ніби гнізда гігантських птахів. Між деревами-будинками були натягнуті мости з плетених лоз та міцних коренів, що виблискували росою. По них, немов пташки, граціозно пересувалися ельфи.

Меліса побачила, що місто простягалося не тільки по горизонталі, але й по вертикалі. Були будиночки, розташовані високо в кронах дерев, і ті, що ховалися в глибині землі, наче вириті гномами, але в ельфійському стилі. Повітря наповнювалося тихим, мелодійним співом, схожим на той, що вона чула вночі, але тепер він був більш виразним, наповненим радістю та спокоєм.

Ельфи, яких вона бачила вночі як примарні фігури, тепер здавалися цілком реальними. Вони рухалися з неймовірною грацією, їхні одяги, схожі на зелень лісу, здавалося, були виткані з листя та квітів. Їхні обличчя, як і завжди, були витонченими, але тепер, при денному світлі, в їхніх очах читалася мудрість століть та безтурботність тих, хто живе в гармонії з природою.

Деякі ельфи, як-от Рефімель, Арісентінель, Дафецірель та Елігеріон, вже були на ногах, спілкуючись з іншими мешканцями палацу. Вони підійшли до Меліси та Мейрма, їхні обличчя світилися привітністю.

"Ласкаво просимо до серця Ельгіарду, Мелісо, – промовив Рефімель, його усмішка була теплою, як сонячний промінь. – Сподіваємося, ви добре відпочили."

Арісентінель кивнув, його блакитні очі сяяли. "Цей ліс – наш дім. Кожне дерево, кожна квітка – це частина нас."

Дафецірель, як завжди, говорив небагато, але його слова мали вагу. "Ми сподіваємося, що ви знайдете тут мир, якого бракувало у вашому світі."

Елігеріон, з його смарагдовими очима, додав: "Якщо вам щось знадобиться, просто запитайте. Ми завжди готові допомогти."

Невко, зручно влаштувавшись на плечі Меліси, зацікавлено оглядав нове оточення, його зелені очі блищали, наче маленькі смарагди. Він, здавалося, відчував себе тут як вдома, серед цієї пишноти природи.

Меліса, оточена цією неймовірною красою та доброзичливістю, відчувала, як її серце наповнюється дивним спокоєм. Цей світ був далекий від її власного, але в ньому було щось таке, що резонувало з її душею. Вона розуміла, що її подорож тільки починається, і попереду ще багато відкриттів.