Розділ 2: Шепіт у Тінях Ніч в Ельгіарді.

Ніч опустилася на Ельгіард, приносячи з собою спокій, але не тишу. Для Меліси, яка звикла до міської метушні, де ніч – це лише зміна освітлення, глибока, майже відчутна темрява лісового палацу здавалася майже гіпнотичною. Їй було виділено кімнату, яка вражала своєю красою – стіни, оздоблені різьбленими деревами, ліжко, застелене шовком, що випромінював м'яке, примарне світло, і величезне вікно, з якого відкривався вид на мерехтливі зірки, що пробивалися крізь густе листя. Невко, зручно вмостившись на подушці, сонно спостерігав за нею, час від часу позіхаючи.

Мейрм, відмовившись від запропонованої йому кімнати, наполіг на тому, щоб залишитися в сусідній, на випадок, якщо Мелісі щось знадобиться. Його присутність, хоч і мовчазна, була заспокійливою.

Меліса намагалася заснути, але сон не йшов. Подумки вона перебирала події дня: гігантське дерево, чарівний спів, тисячі ельфів, дивовижні імена, таємничі заклинання. Її голова була сповнена запитань, але вона знала, що відповіді прийдуть пізніше.

Раптом, крізь тихий шелест листя, до її вух долетів дивний звук. Це був не шелест вітру, не скрип дерева. Це був… шепіт. Легкий, невиразний, наче хтось говорив дуже тихо, але його слова розчинялися в повітрі.

Меліса підняла голову. Невко теж підняв вуха, його зелені очі пильно дивилися в темряву. Шепіт повторився, тепер здавалося, що він лунає з коридору.

"Мейрм?" – тихо покликала Меліса. Але відповіді не було. Або ж він не почув.

Її серце закалатало. Страх, який вона так старанно придушувала протягом дня, почав прокидатися. Вона обережно встала з ліжка, її босі ноги торкнулися прохолодної підлоги. Невко, відчуваючи її тривогу, зістрибнув з подушки і тихо пішов за нею, його чорна шерсть майже зливалася з темрявою.

Коли вона підійшла до дверей, шепіт став голоснішим. Це були не слова, а скоріше уривки фраз, наче хтось переказував давні історії, забуті спогади. І ще один звук – легкий, мелодійний дзвін, наче хтось грав на крихітних дзвіночках.

Зібраши всю свою мужність, Меліса обережно відчинила двері. Коридор був темним, але не зовсім. З вікна, розташованого в кінці коридору, пробивалося місячне світло, створюючи мерехтливі тіні. І в цих тінях… вона побачила їх.

Вони були напівпрозорими, наче виткані з місячного світла та туману. Їхні обриси були невиразними, але в них можна було впізнати людські фігури. Вони рухалися повільно, немов уві сні, їхні прозорі руки перепліталися, їхні безтілесні голоси шепотіли давні слова. Деякі з них тримали в руках предмети, що світилися, наче давні артефакти, і саме від них лунав мелодійний дзвін.

Привиди.

Меліса застигла на місці, її очі розширилися від подиву і страху. Це не були страшні, жахливі створіння, як у її кошмарах. Це були… сумні. Їхні обличчя, наскільки це було видно, виражали тугу, втрату, вічний пошук.

Невко, зазвичай сміливий, тихо загарчав, його хутро піднялося дибки. Але він не напав. Він, здавалося, теж відчував, що це не вороги, а… відвідувачі.

Один з привидів, жінка в прозорій, давній сукні, пропливла повз Мелісу. Її очі, напівпрозорі, наче затягнуті серпанком, на мить зустрілися з очима Меліси. В них не було злості, лише вічна скорбота. Вона прошепотіла щось, що Меліса не могла розібрати, але відчула, як холод пробіг по її спині.

І тоді, коли Меліса вже почала думати, що її серце вискочить з грудей, з сусідньої кімнати лунав голос Мейрма, вже не напружений, а спокійний:

"Мелісо? Все добре? Я чув якийсь шум."

Це було неочікувано. Привиди. У палаці ельфів. Вона навіть не могла уявити такого. Здавалося, цей світ таїв у собі набагато більше несподіванок, ніж вона могла собі уявити.