Глава друга:(1.2.). Ельфи, серце лісу,Владичиця Ельгіарду.

Меліса, трохи зваживши всі "за" і "проти", відчуває, що залишитися самій у цьому незнайомому, але такому дивовижному лісі – не найкраща ідея. Хоч її гнів і згас, але розгубленість та самотність залишаються. Пропозиція Мейрма, хоч і походить від людини, яка щойно впала на неї, звучить як єдиний можливий варіант.

"Добре, – каже вона, її голос стає впевненішим, хоч і з ноткою обережності. – Я піду з тобою. Дякую, що запропонував."

Її кіт на плечі, здається, погоджується з її рішенням, хоч і злегка насторожено. Він муркоче, наче даючи своє благословення, але продовжує уважно стежити за Мейрмом.

Вони починають свою подорож. Мейрм йде попереду, його кроки впевнені, наче він тут як вдома. Його тіло, навіть без крил, зберігає певну грацію. Меліса ж ступає обережно за ним, її погляд вихоплює все нові й нові дива цього казкового лісу.

Чим глибше вони занурюються в середину лісу, тим більш незвичайними стають рослини. Вони бачать квіти, пелюстки яких виблискують, наче дорогоцінне каміння, стебла, що обплітаються навколо дерев, утворюючи живі візерунки. Світло, що пробивається крізь густу крону секвой, створює мерехтливі візерунки на землі, і здається, ніби сам ліс дихає.

Атмосфера навколо них стає все більш дивною і чарівною. Повітря насичене ароматами, яких Меліса ніколи раніше не відчувала – щось на кшталт суміші меду, землі та чогось незбагненно квіткового. Здається, що кожен шелест листя, кожен промінь світла, кожна незвичайна рослина – це частина якоїсь таємної мови, яку вона поки що не розуміє, але яка дивує і захоплює її.

Її зламаний телефон у кишені нагадує про минуле, про її світ, але тепер це минуле здається таким далеким, таким нереальним. Перед нею – це дивовижне, живе, дихаюче диво, яке вона, схоже, тільки починає досліджувати.

Чим далі вони йдуть, тим виразніше чується спів. Спочатку це був ледь вловимий шепіт, потім – мелодійний дзвін, а тепер він перетворився на справжній хор, що лунає з глибини лісу. Меліса прислухається, і її бурштинові очі широко розплющуються від здивування.

Серед голосів переважають жіночі – ніжні, мелодійні, ніби дзвін кришталю. Але є й чоловічі, які, хоч і не грубі, звучать якось… юнацьки. Наче у підлітків, але з надзвичайною чистотою та гармонійністю. Всі ці голоси сплітаються в складну, але прекрасну мелодію, що пронизує ліс.

"Це…ельфи, так?" – запитує Меліса, обертаючись до Мейрма, її голос сповнений захоплення. Вона ніколи не чула нічого подібного. Це не просто спів, це музика, яка, здається, оживляє сам ліс, змушуючи його вібрувати в унісон.

Мейрм киває, на його обличчі з'являється легка посмішка. "Так, це вони. Ельфи. Це їхня ритуальна пісня. Вона завжди звучить так… потужно."

Мелодія стає все голоснішою, все більш захопливою. Її можна відчути не тільки вухами, а й усім тілом. Здається, що вона проникає крізь шкіру, змушуючи серце битися в унісон з цим неземним співом. Атмосфера стає ще більш чарівною, більш святковою.

Меліса відчуває, як її охоплює відчуття чогось величного, чогось, що виходить за межі її розуміння. Вона дивиться на Мейрма, потім на розквітлий перед ними ліс, і розуміє, що потрапила в справжню казку.Спів стає нестерпно гучним, наче цілий хор ангелів виспівує найвеличнішу оду. Мелодія наповнює кожен куточок лісу, кожен листок, кожну тінь. Повітря вібрує від цієї сили.

І ось, вони зупиняються. Перед ними, серед величних секвой, височіє щось абсолютно неймовірне. Це дерево. Але таке дерево, яке Меліса бачила хіба що в найсміливіших дитячих снах. Воно настільки гігантське, що навіть велетенські секвої поруч здаються йому братами. Воно сягає небес, його стовбур настільки широкий, що здається, ніби це ціла багатоповерхівка, вирощена з землі.

Це дерево – справжній титан. Воно виділяється з-за своєї масивності, своєї величі. Його кора, здається, має вік тисячоліть, вкрита візерунками, що нагадують стародавні письмена.

Але найдивовижніше – це прохід. Прямо в його стовбурі, на висоті, що здається зручною для Мейрма, є щось, що нагадує вхід до печери. З цього отвору, наче з серця дерева, долинає чарівний спів, який вони чули.

І сам вхід… це не просто темна дірка. Він осяяний м'яким, дивним світлом. Це світло випромінюють квіти, що ростуть прямо зі стовбура, і папороті, чиї листки світяться дивним, зеленим сяйвом. Це виглядає як портал до іншого світу, до серця цієї магічної пісні.

Меліса заворожено дивиться на це видовище. Її кіт на плечі, здається, теж вражений, але його зелені очі уважно спостерігають за входом, наче готуючись до будь-якої несподіванки.

Мейрм дивиться на дерево, потім на Мелісу. "Ось ми й прийшли, – каже він, його голос сповнений поваги. – Це Серце Ельгіарду. Тут і проводиться ритуал."

Він робить крок до проходу,ніби запрошуючи її.Меліса, зважившись, повільно йде за Мейрмом до сяючого отвору в стовбурі дерева. Щойно вона ступає всередину, її охоплює диво.Це не просто порожній простір – стіни величезного стовбура покриті давніми письменами та витонченими малюнками. Вони схожі на ілюстрації з легенд, які вона читала в книгах, тільки тут вони здаються живими, наче намальовані світлом.Кожен візерунок, кожне зображення випромінює якусь свою, особливу енергію.

З кожним кроком, що вони роблять углиб дерева, спів стає все гучнішим, наповнюючи простір навколо.Нарешті, вони виходять до величезного залу. Це не просто кімната, це простір, що вражає своїми масштабами. Здається, що він тягнеться нескінченно.

І тут Меліса бачить їх. Сотні, а може й тисячі ельфів. Вони стоять, тримаючись за руки, утворюючи величну спіраль, що закручується до верхівки дерева. Їхні обличчя осяяні внутрішнім світлом, їхні очі заплющені, але в них читається глибока зосередженість. Вони співають. Їхні голоси, сплітаючись у єдиний, потужний хор, наповнюють зал, здається, самою суттю магії.

Це не просто спів, це гімн, що прославляє природу, новий рік, саме життя. Мелодія вібрує в повітрі, змушуючи Мелісу відчувати себе частиною чогось грандіозного, давнього.Найдивніше те, що, попри їхню появу, ніхто з ельфів, здається, не помічає їхньої присутності. Їхні погляди спрямовані всередину, їхні голоси – зосереджені на ритуалі.Вони перебувають у стані глибокої медитації, поглинені своїм співом. Меліса та Мейрм, хоч і знаходяться в самому центрі цієї величі, залишаються непоміченими.