Глава перша:Книга,дивний незнайомець та казковий світ.

Цей ліс — це царство тиші, де гігантські секвої здіймаються до небес, їхні червоно-коричневі стовбури — мов колони стародавнього храму. Промені сонця, що пробиваються крізь густе листя, створюють на землі мерехтливий візерунок, а повітря насичене запахом хвої та вологої землі.

Який настрій має панувати у цьому лісі? Чи є він спокійним і медитативним, чи, можливо, в ньому відчувається якась таємниця, яка чекає, щоб її розкрили?

Вона опинилася тут раптово, мовби виросла з-під землі. Її очі, широко розплющені, вбирали в себе велич секвой, що оточували її з усіх боків. Це було не просто здивування, це був щирий захват, який пронизував її до глибини душі. Її чорний кіт, зручно вмостившись на плечі, муркотів, ніби теж дивуючись цій несподіваній красі.

Отже, Меліса, з її очима, сповненими дитячого захоплення, вирішує зануритися в цей дивовижний світ,досі думаючи що вона уві сні,вона не відчуває страху. Її чорний кіт, що був поруч, здається, відчуває її настрій і тихо муркоче, наче заохочуючи до мандрів.Хоч ще недавно вона бачила маленьке чорне кошеня,опинившись тут воно здавалося вже дорослим та досвідченим котом.

  Вона робить перший крок,відчуваючи під ногами м'який килим із хвої. Повітря тут таке чисте, що здається, його можна пити.Величні секвої, що здіймаються в небо, справді вражають. Кожна з них – це цілий світ,зі своєю історією, своїми таємницями.

Меліса ступає далі, і її погляд, як магнітом, притягує все навколо:Біля підніжжя однієї з секвой, там, де тінь густіша, вона помічає дивні квіти.Їхні пелюстки мають глибокий, насичений синій колір, який, здається, випромінює м'яке, внутрішнє світло.Вони мерехтять, наче зірки, що впали з неба. Поруч розкинулися папороті, але не ті, до яких вона звикла.Ці папороті сягають їй до плечей, їхні темно-зелені листки мають дивні, майже геометричні візерунки.Легкий вітерець пробігає по верхівках секвой, і здається, ніби сам ліс шепоче. З глибини лунає мелодійний спів, але це не спів жодного птаха, якого Меліса знає.Мелодія складна, багатоголоса, вона ніби розповідає давні історії.Десь неподалік чується тихий, але наполегливий дзюркіт води.Звук обіцяє прохолоду і, можливо, місце, де можна напитися.На вологій землі, трохи далі від стежки, Меліса помічає чіткі відбитки.Вони не схожі на сліди жодної тварини, яку вона бачила.Вони більші, ніж від котячої лапи, але мають дивні, видовжені пальці.Сліди ведуть углиб лісу, зникаючи в гущавині, наче запрошуючи її піти за ними.

Її чорний кіт на плечі уважно виляє хвостом, прислухаючись до кожного звуку і вдивляючись у тіні. Здається, він також відчуває, що цей ліс сповнений чудес і, можливо, пригод.Перед нами – картина, сповнена  магії.

Руде волосся Меліси, наче спалах сонця, яскраво виділяється на тлі темної зелені секвой. Воно розсипалося по її плечах, сяючи мідними відблисками при кожному її русі.Її очі, бурштиново-медові, були сповнені щирого здивування та дитячої цікавості.Вони вбирали в себе велич цього лісу, наче два дорогоцінних камені, що виблискують у напівтемряві.

На її плечі, мов королівська мантія, лежав її чорний кіт. Його гладка, чорна, мов ніч, шерсть була контрастом до яскравого волосся Меліси.Він муркотів, його тіло було розслабленим, але вуха насторожено поверталися, прислухаючись до шепоту лісу.Його очі, зелені, як молода трава, уважно спостерігали за оточенням.

І ось, немов за помахом чарівної палички, повітря навколо них почало густішати.Здавалося, що самі столітні секвої видихають ніжний, прохолодний туман.Він огортав їх, мов м'яка ковдра, приглушуючи звуки і розмиваючи обриси. Білий, молочний, він огортав ноги Меліси, піднімаючись вгору, торкаючись її обличчя.Ліс навколо став ще більш таємничим, його контури втратили чіткість, а глибина здавалася безмежною.

Туман створював атмосферу загадковості. Чи він просто з'явився, чи це був знак, що наближається щось нове, щось, що може змінити все?

Меліса відчуває спокій і захищеність. Туман, що огортає її, дійсно схожий на ніжні обійми.Це не той туман, що віщує небезпеку, а радше м'яка пелена, яка робить цей казковий ліс ще більш інтимним і затишним.

  Її руде волосся, здається, ще яскравіше сяє в цьому білому мареві, а бурштиново-медові очі спокійно вдивляються в м'які, розпливчасті форми секвой.Чорний кіт на її плечі, здається, теж розслабився, його муркотіння стало ще глибшим і рівнішим.Він довіряє цьому місцю, а отже, і Меліса може дозволити собі відчути себе в безпеці.

 Цей туман створює відчуття, ніби вони опинилися в особистому, прихованому від світу куточку. Звуки лісу стають ще більш приглушеними, створюючи відчуття відокремленості, але це відчуття не лякає, а, навпаки, заспокоює.Меліса відчуває, як напруга, що, можливо, була в ній до цього, поступово зникає.

Щойно Меліса відчула повний спокій, як раптом спокій цей було жорстоко розірвано.Густий, затишний туман, що огортав її, раптом почав розсікатися з шаленою швидкістю.Мов блискавка, що прорізає нічне небо, щось невідоме, неймовірно швидке, промайнуло просто крізь них.

Наступної миті Меліса відчула потужний удар. Це було так раптово, так неочікувано, що вона навіть не встигла зреагувати. Сила удару була такою, що вона впала на м'яку хвою, книга вилетіла з її рук. Її чорний кіт, наляканий, зісковзнув з її плеча і відскочив на безпечну відстань, його шерсть стала дибки.

Коли Меліса підняла голову, намагаючись зрозуміти, що сталося, її погляд зустрівся з неймовірним видовищем. Перед нею, на відстані кількох кроків, стояв чоловік. Він був привабливої зовнішності, років тридцяти, з густим чорним волоссям, яке контрастувало з його дивовижними очима– вони були кольору червоного вина, що виблискували якоюсь неземною силою. А за його спиною, мов продовження його самого, розкинулися величезні, шкірясті крила, що нагадували крила кажана, але значно більші й міцніші.Вони, здавалося, ще тремтіли від нещодавнього польоту.

Туман, що ще мить тому огортав їх, тепер розсіявся навколо нього, ніби відступаючи перед його присутністю.Він дивився на неї, і в його погляді читалося щось, що Меліса не могла одразу розшифрувати – чи то здивування, чи то роздратування, чи, можливо, щось ще.