Поїздка № 2

Просочилася інформація, що нас відправлять на практику в ПНР. Краще б це були лише чутки. Та сталося не так, як гадалося. Поїхати й побачити чужу державу, тамтешні звичаї, вірування та рівень знань з наших предметів — це було неймовірно захопливе відчуття. Почалася запекла заочна боротьба за найкращі оцінки з дисциплін, винесених на екзамени, та й за все навколо них. А любов? Я так на неї сподівався, та тепер не було часу навіть про кіно подумати, а про кохання й поготів говорити не хотілося. Воно-то так, але ж як праглося любити й бути любимим! Дивним було те наше веселе студентське життя. Студентам третього курсу вже не була притаманна ейфорична закоханість у перших ліпших зустрічних осіб протилежної статі. Ті часи давно минули. Це було виразно помітно ще у вересні на першому курсі. Молоді організми щойно вирвалися з-під батьківської опіки, отримали від них матеріальну підтримку й випурхнули на вільні хліби. Радості було повні штани у пацанів, а от що коїлося в дівчат, мені важко уявити — досвіду замало.

 Для глибшого розуміння своєї Батьківщини нас усіх, ПТМ-ців, відправили до «Концтабору ім. тов. Леніна». Тобто в колгосп, який розташовувався у прикордонній зоні України. Ми всі були молоді й щасливі — тому й дурні. ТАМ потрібно було працювати, а не відпочивати від науки. Протверезіння від ейфорії повної свободи настало дуже швидко. Весь курс дружно закинули в колгоспи. Запитаєте, куди й навіщо? — а Бог його знає. Ніби на допомогу колгоспникам у збиранні чогось невідомого.

Я спочатку не знав, що воно таке — «тупнепс». Уже пізніше збагнув, що правильно говорити ТУРНЕПС. Чому в тому селі цю рослину обзивали «тупнепсом», можу тільки здогадуватися, а згодом уже й достеменно знав. ...

Мій стан нагадує якусь божевільну молодіжну тусовку десь на берегах Каспійського моря — у Туапсе чи Находці. Особливо мені подобалося в «Находці». Виходиш на берег Каспію і дивуєшся: ну чому ж та Японія так близько? Там же заворушень ніяких не було, як і громадянських воєн. Звідки ж тоді в дорогій моєму серцю Німеччині так багато японців?

Я перебуваю в приміському селі біля славного міста Львова. Це не Франція і не Африка — левів тут не бачили останні тисячу років. Це славетна західна частина ще славетнішої України. (Мить тверезості) ...

Я пошкодував, що не зустрів власного двійника. Оце б веселе життя почалося!.... ТАК. Мозку, ти що, здурів? Двійник, леви, Японія і Німеччина — що за китайська підковирка європейця? Логіка мовчить, як партизан у гестапо. Хвилинку подумаю в іншому місці — у шпаківні-туалеті...

Потрібно негайно проводити рятувальні операції для мого бідного мозку, бо він починає видавати якусь суцільну географічну нісенітницю. Заспокойся, мозку! Випив протверезіну — і все стало зрозуміло. Нема чого пити, коли не вмієш. А похмільний синдром — то медичний термін. Не треба було вступати в змагання «Хто більше вип'є?». У цьому я дилетант. Результат: фінішну стрічку я подолав останнім. Протверезін — це захована «на завтра» пляшка прозорої та рідкої сорокаградусної.

Дивовижне географічне затьмарення минає тільки після остаточного протверезіння. Порожня пляшка наводить на тверезу думку, що моя «Находка» має таке ж відношення до далекосхідних країв (ну, загалом там — наприкінці Сибіру), як я до космонавтики. Голова крутиться зовсім не через центрифугу (що воно таке — з'ясую тверезим), а тому, що вчора я добряче перенедопив.

Зрозумів також сільське слово ТУПНЕПС. З нього роблять самогон. Самогон тупить селян. Слава Богу, наче вже протверезів. До ПНР я не їду. Власники паспортів ПНР вважаються першими у споживанні алкоголю на теренах Центральної Європи. Я там із ганьбою програю алко-батл. Іду на поля працювати алхіміком. Перетворювати тупнепс на турнепс.