Атісей

Дисклеймер: Цей текст створений з розважальною метою і є сміливою фантазією автора. Всі події, висвітлені у тексті, ніколи не відбувалися, а їхні дійові особи вигадані, саме тому імена цих персонажів змінено. Не слід вірити всьому, що написано далі. Написані оповідки автора покликані розважити читача, тож якщо у вас проблеми із сарказмом, почуттям гумору чи самоіронією, краще облиште спроби зрозуміти його задум.

Атісей

Літо ХІІ століття до нашої ери, задовго до епохи сиквелів, триквелів, ребутів і ремастерів.
Горизонт на заході прикрасився багряними фарбами. Сонце поцілувало тепле море і приготувалося пірнути в його обійми, щоб залишити земний щит під владою місяця. Принаймні в це вірили люди, що подорожували морем на кораблі. На палубі яскраво виділялася постать капітана. Чоловік середніх років: його волосся та бороду вибілило саме море, а грецьке обличчя покрили глибокі зморшки, які свідчили про мудрість і гострий розум. Він уважно вдивлявся в небо, на якому вже яскраво проявилося сузір’я Великої Ведмедиці.
— О, Василь, – озвав лисуватого чоловіка капітан. – Якраз ти мені й потрібен.
— Ти мене кликав, Атісей?
— Дідько лисий, скільки можна повторювати? – зло гаркнув капітан. – Я – Отісей.
— А?
— Не «А», а «О». Дурна ти голова. Отісей! Розумієш?
— Я з півночі Ілаки, у нас усі так говорять, – апелював чоловік. – Адинацеть, гурки, гарілка. 
— Та як ти смієш так говорити до свого царя. Я – видатний герой, що підкорив Тлою хитрістю і гострим розумом.
— Тлою ти то підкорив, а ось додому привести нас не можеш. Вже більше року ми блукаємо морем у пошуках рідної гавані, – обурився моряк. – А як на війну йти, то й двох тижнів не пройшло, як ми були під Тлоєю.
— Як ти зі мною розмовляєш?! – голос Отісея зірвався на крик. – Я – правитель Ілаки. Зараз я тобі…
— Ой не факт, що правитель, – перебив Василь. – Ой не факт. В Ілаці вже столи ломляться, поминаючи тебе, а на троні…
— Заткни пельку! – цього разу перебив вже капітан. – Лора вірна мені!
— Як ти їй минулої ночі? – єхидна посмішка ковзнула по обличчю воїна. – До речі, – його посмішка стала ще ширшою. – Мені все сподобалося. А тобі?
— Та ну тебе, бовдур, – збентежена посмішка прикрасила обличчя Отісея. – То міцна чоловіча дружба, а не зрада. 
— І багато у тебе таких друзів?
— Стільки, скільки ж і у тебе, – передражнив товариша капітан. – Сам розумієш: жінка на кораблі – до біди. 
— То що це виходить? – розгублено запитав Василь, ніби сам у себе. – То була «Горбата Гора», а в Ілаку припливе «Горбатий Корабель».
— А от і ні.
— Я сценарій до кінця дочитав, на відміну від тебе.
Очі лисуватого моряка розширилися – він був готовий пізнати істину. Отісей уловив настрій товариша.
— Який іще сценарій? – Василь голосно ковтнув. – Ти про що?
— Нехай це для тебе, – хитро посміхнувся ватажок і поплескав моряка по плечу. – Як і для всіх інших, стане несподіванкою.
— Сподіваюся – приємною.
— Як знати,– важко зітхнув капітан і рушив у глиб корабля. – Як знати. – Крокуючи, Отісей віддав команду: – Оголошую вечерю. Спустити вітрила.
Сонце вже пірнуло за горизонт. Зорі яскраво замиготіли на безхмарному небі, запрошуючи місяць. Горизонт навколо заповнила нічна пітьма, і тільки самотній вогник на палубі корабля намагався розігнати темряву. Моряки мовчки розібрали свій пайок і посідали навколо вогнища, уважно вивчаючи вечерю. 
— Дідько рогатий, – буркнув один з вояків. – Знову риба і пшенична каша.
— А чого ти чекав, Артеме? – заговорив кухар, що сидів навпроти. – Море навколо. Краще так, ніж клювати порожню кашу.
Повисла гробова тиша, ніби сама смерть спостерігала за кораблем, а моряки боялися подати голос, щоб не накликати біди. 
— Чого такі похмурі? – порушив тишу капітан. – Розповідайте, як пройшов день?
— Так само, як і попередній, – заговорив велетень Пилип.
— І так вже більше року, – доєднався Артем. 
— Та годі вам, – Отісей широко посміхнувся. – Були й приємні моменти нашої подорожі.
— Особливо приємно було Андрію, коли клятий циклоп розірвав його на шматки, – втрутився Леонід, який сидів поруч із Артемом.      
— Чи нагадаєш нам, яку веселу вечірку організували людожери, – заговорив інший воїн.
— Ось від кого не чекав, – кивнув капітан. – А чи не ти, Олександр, розв’язав міх із буремними вітрами, коли Ілака вже маячила на горизонті?  
— Нащо взагалі було його брати? – гримнув Пилип. – Утопив би його у морі й справі кінець.
— Ти не розумієш…
— А як тоді розуміти лист якогось там Хомера? – не дав закінчити думку ватажку Василь. – Там йшла мова: «Пливи іншим маршрутом» і «Там на тебе чекають нові пригоди». І там щось згадувалося про цей клятий міх. Це і є той твій  «сценарій»?
— Це. Ну це. Той во, – розгублено почав Отісей. – Це не ваша справа. Мої листи – то мої справи.
— Оце вже ні, – велет Пилип піднявся з місця й підійшов до капітана. Блискавка кинула своє коріння у воїна за спиною. – Ми на одному кораблі, тож говори як є.
— Здається, дощ насувається.
Капітан зробив крок у напрямку трюму, але велетенська рука його зупинила.
— Не хитруй.
— Хлопці, хлопці, – ватажок широко посміхнувся і розвів руки в сторони. – Ви чого?
— Ми хочемо знати правду, – долинув голос з напівтемряви.
— Яку ще правду, – очі Отісея стали переляканими, коли він упіймав на собі два десятки злих поглядів. – Хомер – це поет, який напише поему про наш подвиг біля стін Тлої. Наші імена пройдуть крізь віки. 
— Про Тлою і так є кому розповісти, – заговорив Артем. – А ти там коню тільки хвоста крутив.
— Щось мені здається, хлопці, – озвався Олександр. – Що нас намагаються обдурити.
— То тобі не здається, – загоготів ватажок.
— Що?!
— Кажу, – капітан погладив бороду. – То тобі здається.
— Я почув дещо інше.
— Те, що ти почув, мій любий Олександре, то твої проблеми, – Отісей виставив руку, збираючи краплі дощу. – Я ж казав, що дощ насувається. Спускаємося у трюм. Я розкину карти – розважимося.
— Краще б ти розкинув карту, яка приведе нас додому, – зло буркнув Пилип.
Темні хмари окупували небо, але дощик ледь крапав на палубу корабля. Краплі води стікали з палуби, щоб стати частиною величного моря. Люди поспішили в трюм, рятуючись від дощу, щоб прослухати чергову промову Отісея про сміливість своєї команди, тяжку ношу капітана і звивистий шлях додому.
Перші промені сонця почали розсіювати пітьму ночі, море прикрасилося ніжно-блакитним кольором, а легкий вітерець ганяв поодинокі хмаринки небосхилом. Одинокий корабель стояв на місці, весла прибрані, вітрила спущені, і лише капітан уважно вивчав карти з морськими маршрутами, що були розкладені на столі. Він ходив то взад, то вперед, задумливо погладжуючи бороду. Він кинув останній погляд на сузір’я, що зникали, і щось забурмотів сам собі під ніс.
Невдовзі на сонці зблиснула лисина Василя, він повільно наближався до ватажка.
— Хлопці вже готові до роботи. У якому напрямку нам пливти, капітане?
— Ха! – іронічно скрикнув Отісей. – Та куди очі дивляться. Оглянься, – ватажок крутнувся навколо себе. – Море скрізь.
— Ну, не вірю я, – Василь поклав обидві руки на плечі товариша. – Що легендарний Отісей заблукав у морі. Сам Посейдон нашіптував хвилям твоє ім’я, коли ти народився.
— Ти правий, мій друже, – вогник надії спалахнув у очах Отісея, але всього на мить. – Однак з Посейдоном якось незручно вийшло. Просто ми з його сином розмовляли на різних мовах. Тобто я – на мові, а він – язике. Так воно і вийшло: око за око.
— У тебе ж з очима все добре.
— Не всі очі на голові.
Щось біле і липке зненацька впало на плече Василя, однорідний слиз стікала донизу, вивільняючи сморід. Чоловіки підняли очі догори. На щоглі сиділа чайка і уважно розглядала моряків на палубі.
— Не роби різких рухів, – прошепотів капітан.
Отісей почав збиратися на щоглу, непомітно, поступово.
— Ти що це робиш? – окликнув чоловік позаду.
Чайка голосно крикнула і стала на крило. Птах швидко набрав висоту, після дюжини ударів серця вона перетворилася на цятку в небі й зникла у північно-східному напрямку. Отісей оглянувся, його погляд зустрів Олександра, який стояв у п’яти кроках від щогли. 
— Клятий ідіот, – прошипів капітан. – Яка б вечеря могла вийти. Чайки – вони смачні. 
— Морський вітер випалив у тебе рештки розуму? – Олександр ляснув себе долонею в лоб, і рука повільно сповзла по обличчю. – Чайки не живуть у відкритому морі. Якщо вона прилетіла, значить, поряд – земля. 
Капітан важко зітхнув, щось загадкове зблиснуло в його очах, але він поліз на вершину щогли, щоб оглядітися навколо. Він добре знав, що земля не пласка, як вірили його одноплемінники, вона має форму кулі, й чим вище ти знаходишся, тим далі видно. Його погляд спрямувався у той бік, де зникла чайка, і на горизонті замаячив скелястий берег.
— Земля.
Донеслося з гори. Матроси швидко повибігали з трюму і згуртувалися біля щогли. Отісей, задоволений собою, спустився до своїх матросів, які розступилися перед своїм капітаном. 
— Берег там, – ватажок вказав у північно-східному напрямку та широко посміхнувся. – Але на скелях лежать голі дівки з риб’ячими хвостами та крилами за плечима.
— А вони красиві? – Пилип широко розкрив рота, мов уражений божевіллям. Слина потекла по його підборіддю. 
— Дурень, – штиркнув товариша в бік Василь. – Це сирени, монстри, що харчуються моряками. Їх спів і краса зачаровують, але любов несе смерть.
— Саме так, мій друже, – підхопив ватажок. – Але, зовсім скоро ми відчуємо землю під ногами або помремо, – капітан уловив на собі погляди повні питань. – Води нам лишилося на лічені дні, а їжі й того менше. 
— Не попливемо ж ми тараном, до самого острова?
— Звісно, що ні, – Отісей підійшов до Артема і поплескав його по плечу. – У мене є ідея.
— Все згідно сценарію, – додав Василь. – Хто цей Хомер такий? Рило б йому начистити за такі вигадки.
Сонце стояло в зеніті та спостерігало за кораблем, що наближався до берега. Гостре каміння виточене течіями і вітрами, виринало з моря, готуючись розтрощити корабель, але ще більшу небезпеку несли вродливі жінки, що окупували ті скелі. Весла ритмічно занурювалися у воду, вони гнали корабель вперед, незважаючи ні на що. Помітивши потенційних жертв, сирени почали свою пісню, щоб заманити моряків на скелі. Матроси не зважали, їхні вуха були забиті вовною, тож вони впевнено йшли до своєї мети. Тільки капітан, що був прив’язаний до щогли, намагався вирватися зі своїх пут.
— Боги милостиві, – Отісей почув мелодію, яка ще в юності викликала у нього нестримний приступ нудоти. – За що мені така мука?
— Как нє круті но ми нє пара, нє пара1, – співали в один голос сирени і починали так по колу.
На третьому заході на пісню Отісея знудило. Помітивши це, Олександр підбіг до капітана – лють та розпач перемішалися у його очах. Ватажок міцно стиснув зуб, щоб утримати свій гнів усередині.
— Розв’яжи мене, – прошепотів ватажок одними губами. 
— Але ж, капітане…
— Негайно!
Крик вирвався із горла Отісея, він був таким голосним, що вся його команда перестала веслувати і повернула погляди до командира. Олександр підкорився. Звільнившись від пут, гордий грек повільно наблизився до корми корабля, який повільно пропливав крізь скелю, де сиділи прекрасні сирени.     
— Ви, що тут влаштували, кляті курви?! Га?! – зло крикнув Отісей. – Випнули тут свої цицьки. То вважаєш себе найрозумнішою чи що? 
Сирени замовкли і повернули голови до чоловіка на кормі корабля.
— Ми – доньки бога Ахелоя і музи Мельпомени, – заговорила одна із прекрасних жінок. – В нас тече кров богів. Як смієш ти, смертний…
— Я знаю, хто ви такі, – перебив капітан. – Тому, тримав шлях до острова сирен, прагнув насолодитися божественним співом. Випробувати свою витримку й команду? Але що я тут чую? «Червону руту» краще б заспівали.
— Що ти в цьому розумієш? – озвалася інша сирена.
— Не так багато, як ви, – Отісей притиснув долоні до своїх грудей. – Але прошу вас, милі пані, поміняйте репертуар, а то ще кіста утвориться, я про такий випадок вже чув.  
Прекрасні сирени почали перемовлятися між собою, каплі морської води повільно стікали по привабливих тілах морських німф. Отісей мимоволі облизав губи і подумав: «Дружба дружбою, але солоденького інколи хочеться». 
— Частка істини присутня у твоїх словах, – мовила сирена. 
— Тож будь нашим гостем, – підхопила інша. – Ти і твоя команда можете розраховувати на гостинність сирен і не переживати за своє життя.
Величезні вогні розганяли пітьму ночі, що наближалася. Вечірній пісок почав остивати після літньої спеки, легкий вітерець ледь погойдував листя пальм і чагарників, які розбавляли золоті барви піску зеленими тонами. Лише денні квіти заховалися від темряви у своїх домівках. Полум’я численних багать і смолоскипів вихопили із пітьми обриси сирени, що приміряли обриси людських жінок. Вони зустрічали втомлених моряків, тримаючи в руках вино й смажене м’ясо. Чоловіки, ступивши на берег, падали на коліна та цілували землю, вони щиро плакали, коли їх піднімали вродливі жінки і пригощали напоями. 
Ніч вже вступила у свої права, коли гуляння набрало нових обертів. Сп’янілі чоловіки залюбки танцювали серед вогнищ разом із сиренами, наспівуючи похабні матроські пісні. Вперше за довгий час Отісей побачив на обличчях товаришів щирі посмішки, неприховане захоплення та чисту радість. Деякі німфи розчинялися у нічній темряві у супроводі моряків, а капітан супроводжував їх хмільним поглядом і широкою посмішкою, бо добре знав, що буде далі. Ватажок зробив черговий ковток духмяного вина, потім ще один, потім ще. Доки пітьма не поглинула світ під приспів чергової вульгарної пісні. 
На сході сонце відкрило око й здригнулося від побаченого: дощові хмари швидко наближалися небосхилом. Ранок зустрів Отісея важким винним кумаром, він ледь зміг розтулити очі та підвестися. Хмільним поглядом капітан обвів своїх моряків: хтось просто лежав на піску, Артем і Пилип обнялися й мирно спали під пальмою, а Олександра намагався підвестися, борючись з наслідками бурхливої ночі.
Важкі думи атакували, мов приплив. Здавалося, що хміль повернув ясність розуму, але це подарувало муку. Отісей сів на пісок.
«Вони не заслужили такої долі, – промайнуло в голові капітана. – Ці моряки пережили страшну війну, і заради чого? Щоб плентатися за своїм ватажком, який забажав слави? Вдома на них чекають дружини, діти, батьки. А я мало того, що потягнув їх на цю кляту війну ще й…» 
Істина була гіркою на смак, і Отісея зненацька знудило, обірвавши думку. Ватажок подивився на небо, яке з кожним ударом серця захоплювали дощові хмари. 
Він підвівся і пішов на щанний берег, де його чекало море. Водна гладь простиралася до самого горизонту. Він мовчки дивився вдалечінь, і перед його очима, одна за одною, відкривалися сторінки пам’яті. Чоловік пригадав ніжний поцілунок дружини, який вона подарувала Отісею на прощання. Риси обличчя маленького сина, що мирно спав у колисці. Капітан уявив, як хлопчик вперше бере до рук його лук, намагається натягти тятиву, однак батька не має поруч, щоб допомогти. Тільки зараз Отісей зрозумів, яку ціну він платить за безсмертя у віршованих рядках епічної поеми.
«Хай буде проклятий той клятий поет, що підбив мене на цю авантюру. Скільки ще горя прийде на долю моєї команди на шляху додому? А скільки я вже втратив через все це? Я не бачу, як росте мій син. Гадки не маю, що твориться у моєму царстві, – іронічна посмішка ковзнула по обличчю хитромудрого грека. – Може, краще взяти свій меч і звільнити безсмертний дух від полону плоті? Піднятися на Олімп і вибити все лайно із голів цих клятих богів!»
Шум кроків вирвав ватажка із безодні роздумів, він повернув голову і побачив Василя.
— Капітане, я відвар із трав приготував. Підходь до вогню.   
Вся команда зібралася біля багаття. Кожен тримав глиняну чашку з відваром, а їхні руки тремтіли від хвороби, ім’я якої – похмілля. З першим ковтком тепло почало розходитися по тілу, даруючи полегшення.
— Що це? – запитав капітан у Василя, роблячи черговий ковток.
— Підігріте вино, кориця, апельсин і трішки цілющих трав, – обличчя розпливлося в щирій усмішці. – Я назву цей напій «Глінтвейн».
— Головне – знову не сп’яніти від твого цілющого відвару.
— Просто, не треба його відрами жерти, ось і все.
— Значить, «Глінтвейн»: підігріте вино, змішане з корицею, апельсином і духмяними травами, треба запам’ятати.
— Інколи мені здається, – почав Василь. – Всі наші незгоди і пригоди – це плід чиєїсь уяви. Ніби боги граються тобою, і всі твої вчинки прописані наперед. Тобі подарована ілюзія вибору, хоча насправді це брехня.
— Згоден з тобою. Я тобі навіть більше скажу: вищі сили просто знущаються над нами. Вони читають наші життя, але давляться злим сміхом, коли ти потрапляєш у нестандартну ситуацію. От як ти вчора. Ти міг собі уявити, що таке можливо?
— Ні, я просто бажав сирену, але вона вийшла не тією, ким здавалася на перший погляд.
— Так буває, мій друже, – Отісей поплескав Василя по плечу. Капітан ледь стримував посмішку. – Так буває. Напевно, вона із Таїланду.
— Звідки, звідки? 
— Не зважай, мій друже. Не зважай. Однак яка пристрасть спалахнула між вами, яка любов.
— Ой, – важко зітхнув Василь. – Краще не згадувати.
— Капітане, – окликнув його Олександр. – У нас гості.
Отісей розвернувся у вказаному напрямку і побачив трьох вродливих жінок. Які убралися у напівпрозорі туніки. Ватажок одразу впізнав серед панянок Агріпіну, королеву сирен. Спогади минулої ночі викликали у чоловіка посмішку, бо все зіпсував хміль. 
— Можемо влаштувати ще одну вечірку, – обличчя грека світилося від задоволення.
Капітан розкрив руки і пішов назустріч, однак радість швидко здуло вітром, коли він побачив на собі злі погляди жінок. Вони говорили тихо і повільно, але з кожним сказаним словом обличчя Отісея все більше напружувалося. Павутина глибоких зморшок повністю покрила чоловіче обличчя. Він не промовив ані слова, тільки слухав шипіння сирен. Після цього він розвернувся і пішов до багаття, де на капітана чекала його команда. 
Отісей був схожий на хмару, що пропливала зараз небом, така ж чорна і похмура. Він мовчки підійшов до казана з теплим вином і наповнив свою чашу до країв й жадібно почав пити. Жоден моряк не насмілювався порушити тишу, що панувала навколо, всі мовчки спостерігали за ватажком. Осушивши чашу до дна, ватажок поставив її вбік. 
— Хто пам’ятає Опріну? – тихо запитав Отісей.
— Це така руденька? – уточнив Пилип.
— З морською лілією за вушком. Це вона? – підтримав Артем.
Капітан ствердно покивав головою, міцно стиснувши зуби. Здавалося, що ватажок голими руками вирве їм серця і принесе його на вівтар богів, як жертву. Два матроси побіліли від жаху, вони розгублено переглянулися. Потім заговорив Артем:
— Щось не так? – голос чоловіка тремтів.
— Трясця, ви ще питаєте.
— Так, ми кохалися, – почав виправдовуватися Пилип. – Як і всі інші минулої ночі.
— Їй постійно було мало, – перехопив естафету товариш. – Сам розумієш: коли дах іржавий, то у підвалі завжди мокро. 
— Я все розумію, – важко зітхнув Отісей. – Але вона дочка королеви, а ви їй туза роздерли на амулет для Афродіти! Тепер її вбрання можна буде прикрасити черговим хрестом! 
— Це все була її ідея! – крикнув Артем. – Ми просто виконували забаганки принцеси!   
— Отісею, – благав Пилип. – Придумай щось. Ти ж розумний.
— Ми зробимо все, що скажеш, – доєднався товариш по нещастю.
— Я не знаю, на що можна сподіватися, – Отісей розвів руками. – Цього в сценарії не було. 
Небо накрило щільною ковдрою темних хмар. Світ довкола став сірим і непривітним, навіть яскраві фарби квітів потьмяніли. Капітан підставив обличчя краплям дощу, що почали вириватися із лона хмари. Здавалося, що самі небеса оплакують долю Отісея і його команди.
Однак добре відомо, що через роки відважний Отісей допливе додому, і подвиг його буде оспіваний в епічній поемі, чого не можна сказати про його команду, смерть яких буде забута і ніхто не згадає їхні імена. Тож де тут справедливість?