### Розділ 24. Річниця «Кавусі»

Святковий вечір розпочався задовго до того, як перші гості переступили поріг банкетної зали. У квартирі Наталі панувала приємна метушня: Софія поправляла сестрі локони, на журнальному столику лежали прикраси, а в повітрі змішувався аромат парфумів і свіжозвареної кави. Саме в цю мить у двері пролунав дзвінок.

— Це, напевно, Ірина, — усміхнулася Софія.

Наталя відчинила двері й побачила подругу, яка стояла на порозі з маленьким клатчем у руках. Темно-синя сукня ідеально підкреслювала її струнку фігуру, а хвилясте волосся спадало на плечі так природно, ніби його зовсім не торкалися руки перукаря.

— Можна заходити чи я вже запізнилася? — нервово засміялася Ірина.

— Заходь швидше, поки ти не втекла.

Софія обійняла Ірину й одразу прошепотіла:

— Андрій сьогодні точно втратить дар мови.

— Софіє! — обидві дівчини майже одночасно вигукнули й розсміялися.

За кілька хвилин вони вже їхали таксі вечірнім Львовом. За вікном миготіли ліхтарі, люди прогулювалися центральними вулицями, а Ірина раз по раз поправляла браслет на зап'ясті.

— Ти зараз його відкрутиш, — тихо сказала Наталя.

— Я так помітно нервую?

— Дуже.

— А ти ніби спокійна?

Наталя подивилася у вікно.

— Ні. Просто я навчилася приховувати.

Машина зупинилася біля ресторанно-банкетного комплексу, де сьогодні святкувала вся команда «Кавусі». Перед входом мерехтіла велика вивіска з логотипом мережі, а доріжку прикрашали композиції з живих квітів у молочних і кавових відтінках.

Усередині зала нагадувала сторінку дорогого журналу. Довгі столи були застелені молочними скатертинами, між ними стояли високі вази з кремовими трояндами, сухоцвітами й гілочками евкаліпта. Зі стелі звисали теплі гірлянди, а центральну фотозону прикрашали великі золоті літери «Кавуся» та дерев'яна арка, оздоблена кавовими зернами й білими квітами. Усе було витримано в теплих кавово-молочних тонах, які створювали атмосферу затишку й водночас святкової елегантності.

Біля входу гостей зустрічав Максим.

У темно-коричневому піджаку він усміхався кожному працівникові, тиснув руки, дякував за роботу й особисто вітав усіх, хто заходив до зали. Трохи осторонь, біля круглого столика з келихами шампанського, стояли Артем, Андрій і Юрій, жартуючи між собою та спостерігаючи за гостями.

Максим саме проводжав подружню пару адміністраторів до їхнього столика, коли побачив Наталю.

На одну коротку мить навколо ніби стало тихіше.

Вона повільно піднімалася сходами поруч з Іриною, а м'яке світло ліхтарів робило її кремову сукню майже золотистою. Максим завмер лише на секунду, але Артем одразу це помітив.

— Друже… закрий рот, — тихо прошепотів він.

Максим ледь усміхнувся й зробив крок назустріч.

— Доброго вечора. Я дуже радий, що ви прийшли.

Його голос звучав абсолютно офіційно, але очі говорили зовсім інше.

— Дякую за запрошення, Максиме Олександровичу, — відповіла Наталя, ледве стримуючи усмішку.

Ірина теж привіталася, після чого її погляд мимоволі знайшов Андрія.

Він уже не чув, про що говорив Артем.

Стояв, дивлячись лише на Ірину.

Юрій легенько штовхнув його ліктем.

— Дихай.

— Я дихаю.

— Ні, не дихаєш.

Артем засміявся.

— Він зараз руки не знає куди подіти.

І це була чиста правда.

Андрій то ховав долоні в кишені, то знову діставав їх, поправляв годинник, хоча той сидів ідеально, і вже втретє брав келих лише для того, щоб одразу поставити його назад.

Ірина помітила це й тихенько усміхнулася.

Наталя нахилилася до неї.

— Бачиш?

— Що?

— Він нервує більше за тебе.

Ірина ледь помітно почервоніла.

— Не вигадуй.

— Я ж бачу.

Максим провів дівчат до їхнього столика.

— Почувайтеся як удома. За кілька хвилин починаємо офіційну частину.

— Усе дуже красиво, — щиро сказала Наталя.

— Хотілося, щоб цей вечір запам'ятався всім.

Він затримав на ній погляд буквально на мить довше, ніж дозволяв етикет, після чого повернувся зустрічати наступних гостей.

Наталя провела його очима.

— Ти зараз світишся, — тихо сказала Ірина.

— А ти дивишся не на мене.

— Я знаю.

За сусіднім столиком Андрій саме почув черговий жарт Артема.

— Ну що, герой, підеш запросиш Ірину на танець чи чекатимеш, поки тобі пенсію призначать?

— Відчепися.

— Не відчеплюся.

Юрій засміявся.

— Якщо він ще хвилину стоятиме, то точно протре підлогу.

Андрій лише видихнув і знову подивився в бік Ірини.

У відповідь вона теж підняла очі.

Їхні погляди зустрілися.

І обоє майже одночасно усміхнулися.

Святковий вечір лише починався, а в повітрі вже відчувалося, що сьогодні ця річниця подарує не лише спогади про сім років «Кавусі», а й змінить життя одразу кількох людей.