### Розділ 23.2

### Ірина

До річниці мережі «Кавуся» залишився всього один день, а мені здавалося, ніби попереду не святковий вечір, а найважливіший іспит у моєму житті. Я сміялася сама із себе, бо прекрасно розуміла: це всього лише корпоратив, де зберуться друзі, колеги й партнери компанії, але серце вперто відмовлялося слухати здоровий глузд. У голові раз по раз виникало одне й те саме запитання: чи помітить Андрій, що я так старалася саме для нього?

Уранці я прокинулася значно раніше, ніж зазвичай. На кухні пахла кава, але навіть улюблений напій не допомагав заспокоїти хвилювання. Переді мною лежав список справ, який я склала ще звечора: перукарня, манікюр, педикюр, косметолог, маска для обличчя, макіяж і, звичайно ж, сукня, яку Наталя майже наказала мені вдягнути.

— Господи, Ірино, ти збираєшся на бал чи на вручення «Оскара»? — пробурмотіла я до свого відображення.

Та відповідь була очевидною. Я просто хотіла почуватися красивою.

Першою була перукарня. Майстриня уважно вислухала мої побажання й усміхнулася.

— Щось особливе?

Я трохи зам'ялася.

— Є один чоловік.

Вона засміялася так тепло, ніби почула це вже тисячу разів.

— Тоді зробимо так, щоб він не зміг відвести очей.

За годину моє волосся м'якими хвилями спадало на плечі, і я вперше за довгий час справді сподобалася сама собі.

Далі був манікюр. Майстриня запропонувала яскраво-червоний лак, але я відмовилася.

— Ні, хочу щось ніжне.

— Молочний?

— Саме так.

Поки вона працювала, я мимоволі згадувала Андрія. Його спокійний голос, жарти, уважність до дрібниць і ту дивну звичку завжди відкривати переді мною двері, навіть коли я десятки разів просила цього не робити.

Після манікюру був педикюр, потім косметолог, який зробив зволожувальну маску, легкий масаж обличчя й сказав фразу, від якої я ледь не розсміялася.

— У вас дуже гарні очі. Їх головне не сховати.

«Було б кому це помітити», — подумала я.

До вечора залишився останній етап — макіяж. Візажистка працювала дуже делікатно, підкресливши лише те, що вже було красивим. Коли вона закінчила, я подивилася в дзеркало й на кілька секунд завмерла.

Це все ще була я.

Просто трохи впевненіша.

Повернувшись додому, я акуратно розклала на ліжку темно-синю сукню, туфлі, прикраси й маленький клатч. У кімнаті панував такий безлад, ніби тут пройшов ураган, але мені було абсолютно байдуже.

Телефон завібрував.

Наталя.

— Ну що, красуне, вижила після свого марафону?

— Ледве.

— Я ж казала, що повний апгрейд — це важка праця.

Я засміялася.

— У мене сьогодні були перукарня, манікюр, педикюр, маски, масаж і макіяж. Якщо завтра Андрій цього не помітить, я подам на нього до суду.

— От тепер я впізнаю нашу Ірину.

Ми ще трохи поговорили, а перед тим як попрощатися, Наталя тихо сказала:

— Не бійся бути щасливою.

Після дзвінка я ще довго сиділа біля дзеркала. Хвилювання нікуди не зникло. Навпаки, воно стало ще сильнішим, але тепер поруч із ним з'явилося дивне передчуття, ніби завтра має статися щось дуже важливе.

Я не знала, що саме.

Не знала, чи наважиться Андрій зробити хоча б один крок назустріч.

Не знала, чи вистачить сміливості мені.

Але вперше за довгий час я перестала думати про поразку.

Я думала лише про те, щоб завтра, коли він подивиться на мене, в моїх очах вистачило відваги сказати те, чого досі не наважувалися вимовити слова.