### Розділ 23

### Наталя

Після роботи ми з Іриною, як і колись, домовилися зустрітися в невеликій кав'ярні неподалік центру Львова. За вікном повільно згасав літній вечір, люди неспішно прогулювалися бруківкою, а місто жило своїм затишним ритмом. Саме такі вечори я любила найбільше, бо вони дозволяли хоча б ненадовго забути про цифри, звіти й нескінченні робочі дзвінки.

Ірина вже чекала мене за нашим улюбленим столиком.

— Нарешті! Я вже хотіла замовляти десерт без тебе.

— Знаючи тебе, ти б замовила два.

— Звичайно. Один собі, другий теж собі.

Ми засміялися й замовили каву. Розмова почалася зі звичних дрібниць: роботи, Софії, майбутньої річниці мережі «Кавуся» та моїх справ із Максимом. Ірина слухала уважно, іноді хитро усміхалася, але сьогодні я помічала, що вона сама якась незвично задумана.

— Ти мовчиш більше, ніж зазвичай, — сказала я.

Вона кілька секунд крутила ложечку в чашці.

— Наталю… можна я тебе дещо запитаю?

— Звичайно.

— Тобі ніколи не було страшно зізнатися Максимові?

Я усміхнулася.

— Було. Дуже страшно.

— А якщо б він не відповів взаємністю?

— Саме цього я боялася найбільше.

Ірина тихо видихнула.

— Значить, я не одна така.

Я уважно подивилася на неї.

— Це про Андрія?

Вона підняла очі й одразу зрозуміла, що приховувати вже нічого.

— Так.

Я давно це знала. Не тому, що вона мені сказала, а тому, як змінювався її погляд щоразу, коли Андрій заходив до кімнати. Вона завжди уважніше слухала його жарти, трохи довше затримувала усмішку й ніколи не перебивала, хоча з усіма іншими могла сперечатися годинами.

— І давно?

— Мабуть… ще з того часу, як ми всі разом розслідували витік інформації. Просто тоді мені здавалося, що це швидко мине.

— А не минуло.

Вона похитала головою.

— Навпаки. Чим більше я його пізнаю, тим гірше.

Я не стримала усмішки.

— Це називається не «гірше».

— А як?

— Закохалася.

Ірина прикрила обличчя долонями.

— От бачиш? Навіть вимовити страшно.

— Чому?

— Бо я не знаю, що він відчуває. Ми спілкуємося, жартуємо, він завжди ввічливий, але раптом це лише дружба? Я не хочу все зіпсувати.

Я відразу згадала себе кілька тижнів тому. Ті самі страхи, ті самі сумніви, ті самі безсонні ночі через людину, яка займала всі думки.

— Іринко, знаєш, що мені тоді сказала ти?

Вона усміхнулася.

— Не поспішати?

— Саме так. І ти мала рацію.

Вона опустила голову.

— Давати поради значно легше, ніж виконувати їх самій.

Я простягнула руку й накрила її долоню своєю.

— За дві неділі буде річниця «Кавусі». Я хочу, щоб ти прийшла.

— Я й так збиралася.

— Ні. Я хочу, щоб ти прийшла не просто як юрист компанії, а як жінка, якій подобається чоловік.

Ірина тихо засміялася.

— Ти зараз дуже схожа на сваху.

— Можливо.

— І що мені робити?

— Бути сміливішою. Не потрібно одразу освідчуватися Андрію в коханні, але дозволь йому побачити справжню тебе. Посміхайся, говори з ним, танцюй, якщо запросить. Іноді чоловікам теж потрібен маленький знак, що вони можуть зробити крок назустріч.

Ірина замислилася.

— Думаєш, у нас є шанс?

— Думаю, шанс є завжди, поки обоє мовчать не через байдужість, а через страх.

Вона усміхнулася значно тепліше.

— Дякую.

— За що?

— За те, що нагадала мені мої ж власні слова.

Ми ще трохи посиділи, обговорюючи майбутнє свято, сміялися з кумедних історій про Артема й Андрія, а потім мій телефон раптом задзвонив.

На екрані висвітилося: Софія.

Я одразу відповіла.

— Сонечко, що сталося?

— Наталю, ти ще в центрі?

— Так.

— Можеш приїхати додому трохи швидше? Мені потрібно дещо з тобою обговорити.

У її голосі не було паніки, але я добре знала сестру й зрозуміла, що справа для неї важлива.

— Уже виїжджаю.

Я поклала слухавку й подивилася на Ірину.

— Софія?

— Так. Мушу їхати.

Ірина підвелася разом зі мною.

— Передавай їй привіт.

— Обов'язково.

Ми обійнялися біля виходу з кав'ярні.

— Іринко.

— Так?

— На річницю одягни ту темно-синю сукню.

Вона здивовано засміялася.

— Чому саме її?

— Бо Андрій точно не зможе відвести очей.

Ірина легенько штовхнула мене в плече.

— Іди вже до своєї Софії, свахо.

Я засміялася, викликала таксі й, сідаючи в машину, подумала, що, можливо, дуже скоро ще одна історія кохання почне писатися просто у нас на очах.