Розділ 22.2

Максим

Іноді мені здавалося, що приховувати наші стосунки від колективу складніше, ніж відкривати нову кав'ярню. Бізнес можна було прорахувати, ризики — мінімізувати, а людську уважність передбачити майже неможливо. Достатньо одного невчасного погляду, випадкової усмішки чи необережного дотику — і вся наша маленька таємниця могла перестати бути таємницею.

Того дня офіс жив звичним ритмом. У переговорній завершилася зустріч із постачальниками, бухгалтери закривали місячні звіти, а Наталя принесла мені фінансові документи, які потрібно було терміново погодити до кінця дня. Зовнішні двері мого кабінету були відчинені, тому вона офіційно постукала.

— Максиме Олександровичу, можна?

— Заходьте, Наталю Олександрівно.

Вона поклала теку на стіл і почала пояснювати кілька змін у кошторисі. Ми настільки захопилися обговоренням, що навіть не помітили, як розмова з робочої плавно стала зовсім іншою.

— Бачиш, я ж казала, що ця цифра не зійдеться, — тихо промовила вона.

— Добре, визнаю, ти знову мала рацію.

Вона переможно усміхнулася.

— Запам'ятаю цей момент.

— Не смій шантажувати директора.

— Пізно.

Я засміявся, а вона мимоволі торкнулася моєї руки.

Саме в цю секунду у двері постукали.

Ми відсахнулися один від одного майже одночасно.

— Заходьте! — швидко відповів я.

Двері відчинилися, і до кабінету зайшла секретарка з планшетом.

— Перепрошую, я не заважаю?

— Ні, звичайно, — спокійно відповіла Наталя, вже стоячи за крок від мого столу.

Секретарка уважно подивилася спочатку на мене, потім на Наталю, а тоді перевела погляд на документи, які лежали між нами.

— Через двадцять хвилин у вас онлайн-зустріч із франківською філією.

— Дякую, Маріє.

— І ще… пані Наталю, вам телефонували з бухгалтерії.

— Добре, зараз підійду.

Вона вийшла, тихенько зачинивши двері.

Кілька секунд у кабінеті панувала повна тиша.

Я подивився на Наталю.

— Вона щось помітила.

Наталя повільно кивнула.

— Помітила.

— Той погляд був дуже красномовний.

Вона нервово засміялася.

— Мені здається, ми ледь не спалилися.

Я провів рукою по волоссю й видихнув.

— Схоже, довго так не протримаємося.

Наталя опустила очі.

— Максиме…

— Можна я поставлю тобі одне питання?

— Звичайно.

Я обійшов стіл і зупинився поруч із нею.

— Може, нам уже варто перестати ховатися?

Вона мовчала.

— Я не кажу зараз бігти й кричати на весь офіс, що ми разом. Просто… якщо люди все одно здогадуються, навіщо робити вигляд?

Наталя задумливо дивилася у вікно.

— Я теж про це думала.

— І?

— Дай мені ще трохи часу.

Я уважно подивився на неї.

— Скільки?

Вона усміхнулася.

— Пам'ятаєш, за місяць у нас річниця мережі «Кавуся»?

Я кивнув.

Це була важлива дата: сім років від дня відкриття першої кав'ярні у Львові. Ми щороку збирали всіх працівників, дякували команді, підбивали підсумки й святкували разом.

— Я хочу саме тоді, — тихо сказала Наталя. — Не раніше.

— Чому?

— Бо це буде чесно. Не перед шістьма людьми в коридорі й не через плітки, а перед усім колективом, якому ми обоє завдячуємо дуже багато. Я не хочу, щоб хтось думав, ніби ми приховували щось погане.

Я усміхнувся.

— Ти навіть у такій ситуації думаєш про інших.

— Це погано?

— Це одна з причин, чому я тебе кохаю.

Вона почервоніла й тихо засміялася.

— От чесно, жінка — це така істота, що коли її кохаєш, зробиш для неї все.

— Це зараз був комплімент чи скарга?

— І те, і інше.

— Значить, доведеться помучитися ще місяць.

Я театрально зітхнув.

— Цілий місяць робити вигляд, що я абсолютно байдужий до найкрасивішої жінки в офісі.

— Максиме!

— Що?

— Не перебільшуй.

— Я применшую.

Вона легенько вдарила мене текою по плечу.

— Безсовісний.

Я засміявся.

— Добре. Домовилися. На роботі ми залишаємося директором і фінансовим аналітиком, а про все інше знаємо тільки ми.

Наталя простягнула мені руку.

— Угода?

Я замість потиску дуже швидко торкнувся кінчиками пальців її долоні.

— Угода.

За дверима знову почулися кроки, і ми миттєво відступили один від одного.

— Мені час у бухгалтерію, — сказала вона вже офіційним тоном.

— А мені на онлайн-зустріч.

Вона підійшла до дверей, але перед тим як відчинити їх, озирнулася.

— До речі…

— Так?

— Вихідні ж ніхто не скасовував.

Я усміхнувся так широко, що вона теж не стримала сміху.

— Саме це я й хотів почути.

Наталя вийшла до коридору, а я ще кілька секунд стояв посеред кабінету, дивлячись на зачинені двері. Попереду був ще цілий місяць удаваної офіційності, стриманих поглядів і випадкових дотиків, але тепер у мене була дата, до якої я рахуватиму дні.

І, якщо чесно, заради неї я був готовий почекати