Розділ 22.1

Наталя

Минув ще один тиждень звичайних робочих буднів, але саме слово «звичайних» дедалі менше підходило до нашого життя. Ззовні все залишалося таким, як і раніше: я приходила до офісу, відкривала свій кабінет, переглядала фінансові звіти, проводила наради й відповідала на нескінченні листи від постачальників. Максим керував компанією, зустрічався з партнерами, вирішував організаційні питання, а між нашими кабінетами й далі були ті самі внутрішні двері. Змінювалися лише ми.

Мені ставало дедалі важче приховувати власні почуття. Я вже майже автоматично шукала його погляд, коли заходила до переговорної, ловила себе на бажанні усміхнутися саме йому після вдалої презентації й щоразу мусила нагадувати собі, що поруч сидять колеги, які уважно помічають навіть найменші дрібниці.

Одного ранку ми випадково приїхали до офісу майже одночасно. Насправді це була чиста випадковість: Максим зупинився на світлофорі, а моє таксі стало поруч. Ми лише коротко переглянулися, усміхнулися й увійшли до будівлі окремо, залишивши між собою кілька метрів відстані. Я була впевнена, що ніхто нічого не помітив.

Даремно.

Близько десятої ранку секретарка принесла мені папери на підпис і, ніби між іншим, усміхнулася.

— Наталю Олександрівно, можна одне дивне запитання?

Я підняла голову від документів.

— Звичайно.

— Ви сьогодні знову в тому самому жакеті, що й учора?

Я здивовано подивилася на себе.

— Ні, це інший.

Вона засміялася.

— Вибачте, мені просто здалося. У вас два майже однакові.

Я теж усміхнулася, хоча всередині відчула легкий укол хвилювання.

— Так, вони справді схожі.

— Просто я подумала, що, може, у вас був настільки важкий тиждень, що ви навіть додому не заїжджали.

Вона сказала це жартома й одразу вийшла, а я ще кілька секунд сиділа нерухомо.

«Спокійно, Наталю. Це був лише жарт».

Та чомусь після цієї розмови я почала ще уважніше стежити за кожним своїм кроком.

За обідом ми з Максимом, як і раніше, сиділи за одним столом із колегами. Раніше це було абсолютно природно, адже керівники відділів часто їли разом, але тепер мені здавалося, що будь-який наш погляд може видати більше, ніж сотня слів.

— Наталю, — звернувся до мене Максим уже при всіх, — фінальний звіт готовий?

Я кивнула.

— Так, після обіду занесу.

— Чудово.

Розмова була цілком робочою, але коли наші руки випадково торкнулися, поки ми одночасно тягнулися до кошика з хлібом, я миттєво відсмикнула долоню.

Максим зробив вигляд, що нічого не сталося.

І я була вдячна йому за це.

Після обіду я зайшла до його кабінету зі звітами. Зовнішні двері були прочинені, тому ми поводилися максимально офіційно.

— Максиме Олександровичу, ось фінансовий аналіз за другий квартал.

— Дякую, Наталю Олександрівно.

Я поклала теку на стіл і вже збиралася виходити, коли він тихенько прочинив внутрішні двері між кабінетами.

— На хвилинку.

Я зайшла до себе, а він слідом зачинив внутрішні двері.

— Ти сьогодні якась напружена.

Я тихо видихнула.

— Мені здається, нас починають помічати.

— Через що?

— Через усе. Ми одночасно приїжджаємо, постійно переглядаємося, а сьогодні секретарка навіть запитала, чому я нібито вдруге вдягнула той самий одяг.

Максим не стримав усмішки.

— Це був просто жарт.

— Я знаю. Але мені все одно страшно.

Він підійшов ближче й дуже обережно взяв мене за руку.

— Наталю, ми ж нічого поганого не робимо.

— Не робимо.

— І якщо колись усі дізнаються, це теж не буде трагедією. Просто зараз ми самі ще не готові.

Я кивнула.

— Саме так.

Він легенько поцілував мене в чоло й одразу відступив.

— А тепер іди, поки нас справді не застукали.

Я засміялася.

— Ти неможливий.

— Зате твій.

Від цих двох слів у мене знову защеміло серце.

Я повернулася до свого кабінету, сіла за стіл і відкрила ноутбук, але працювати ще кілька хвилин не могла. За тонкою стіною працював Максим, у коридорі ходили співробітники, телефонували клієнти, друкували принтери, а наше маленьке щастя тихенько жило між двома сусідніми кабінетами.

І, здається, ми обоє дедалі сильніше розуміли: приховувати кохання набагато важче, ніж зізнатися в ньому.