Розділ 22

 Максим

Після нашого першого побачення минув майже тиждень, і я дедалі частіше ловив себе на думці, що приховувати почуття виявилося значно складніше, ніж зізнатися в них. Не тому, що мені хотілося розповісти всьому офісу про нас із Наталею, а навпаки — ми обоє були одностайні в одному: робота мала залишатися роботою, а особисте життя не повинно ставати темою для пліток колективу.

Наші кабінети, як і раніше, з'єднувалися внутрішніми дверима, і саме вони стали свідками десятків маленьких моментів, які ніхто більше не бачив. Іноді, проходячи повз, я залишав на її столі маленьку записку з намальованим сердечком або улюблену шоколадну цукерку. Наталя відповідала по-своєму: одного ранку я знайшов біля ноутбука свіжоспечене імбирне печиво, загорнуте в крафтовий пакетик, а іншого дня вона тихенько поставила біля мене чашку кави саме такої, яку я любив, і лише підморгнула, перш ніж повернутися до себе.

Найважчими були випадкові зустрічі в коридорі. Хотілося обійняти її, але замість цього ми лише непомітно торкалися пальцями, коли розминалися біля дверей. Ці короткі дотики тривали лічені секунди, але для мене вони важили значно більше, ніж довгі промови.

Того понеділка все починалося напрочуд спокійно. Я саме переглядав звіт по новій кав'ярні, коли в кабінет майже вбігла головна бухгалтерка Оксана Василівна.

— Максиме Олександровичу, у нас проблема.

— Яка саме?

— Після ранкового оновлення програми всі чеки з двох кав'ярень відображаються з подвійною сумою ПДВ. Бухгалтерія не може закрити касу, а програмісти кажуть, що проблема не в них.

Я підвівся.

— Збираємо всіх у переговорній через п'ять хвилин.

За круглим столом уже сиділи Наталя, Оксана Василівна, керівник ІТ-відділу Денис і двоє програмістів. Атмосфера була напруженою ще до початку розмови.

— Це бухгалтерія неправильно імпортувала дані, — першим почав Денис.

— Перепрошую, але ми імпортували так само, як і щодня, — спокійно відповіла Наталя. — Зміни були саме після вашого оновлення.

— Оновлення не змінювало податковий модуль.

— Тоді чому помилка виникла рівно о восьмій ранку?

Я мовчки спостерігав, як Наталя аргументовано ставить запитання. Вона не підвищувала голос, не звинувачувала нікого, а просто крок за кроком вибудовувала логіку.

— Добре, — втрутився я. — Замість пошуку винних шукаємо причину. Наталю, покажи часову вибірку. Денисе, відкрий журнал оновлень.

Через двадцять хвилин ми вже побачили закономірність. Один із програмістів випадково залишив активним тестовий коефіцієнт для нового податкового модуля, через що система дублювала ПДВ лише в тих філіях, які працювали на новій версії.

Хлопець зблід.

— Це… це моя помилка. Я забув вимкнути тестовий режим.

Оксана Василівна тільки важко видихнула.

— Головне, що знайшли.

Наталя усміхнулася.

— Бачите, ніхто не винен повністю. Просто система не любить людську неуважність.

Напруга миттєво розчинилася. Денис потиснув руку бухгалтерці, програмісти швидко встановили виправлення, а вже після обіду всі каси працювали без жодних збоїв.

Коли останні співробітники вийшли з переговорної, Наталя залишилася збирати документи. Я зачинив двері й тихо підійшов ближче.

— Пані фінансовий аналітик сьогодні врятувала бухгалтерію.

Вона засміялася.

— А пан директор врятував програмістів від самосуду.

— Думаєш?

— Я впевнена.

Я непомітно торкнувся її долоні.

— Пишаюся тобою.

Вона стиснула мої пальці лише на мить і одразу відпустила, почувши кроки за дверима.

— Максиме Олександровичу? — долинув голос секретарки.

Ми миттєво відійшли один від одного.

— Заходьте, — спокійно відповів я.

Секретарка відчинила двері.

— Переговори з постачальниками через десять хвилин.

— Дякую.

Вона вийшла, навіть не підозрюючи, що ще секунду тому між нами не було жодної офіційності.

Наталя взяла теку й уже біля дверей тихо прошепотіла:

— До зустрічі на нараді, директоре.

— До зустрічі, пані аналітик.

Вона усміхнулася й зникла у своєму кабінеті.

Я подивився на відчинені внутрішні двері між нашими кімнатами й подумав, що, можливо, саме така любов мені й була потрібна. Без гучних заяв, без показових обіймів і зайвих очей, зате з маленькими подарунками, довірливими поглядами та короткими дотиками, у яких поміщалося значно більше, ніж могли сказати слова.