Розділ 19.2

Наталя
Після того як я нарешті виговорилася, мені стало так легко, ніби з плечей зняли величезний тягар, який я сама на себе поклала. Я слухала Максима й досі не могла повірити, що всі мої переживання були марними, адже він дивився зовсім не в той бік, у який я боялася. Навпаки, його слова про те, що йому подобаюся саме я, наповнили мене таким теплом, що я ледве стримувала усмішку. Було приємно до бісиків, приємно настільки, що хотілося просто сидіти навпроти нього й запам'ятати кожну секунду цього вечора.
Вечеря поступово закінчилася, але повертатися додому нікому з нас не хотілося, тому ми вирішили трохи прогулятися Львовом. Тихі вулички, старі фасади будинків, тепле світло ліхтарів і майже порожні тротуари створювали навколо нас особливу атмосферу, ніби місто на кілька годин залишило нас самих. Ми говорили про все підряд, сміялися з якихось дрібниць, згадували кумедні робочі ситуації, а потім просто йшли поруч, іноді замовкаючи, бо в тій тиші вже не було потреби щось пояснювати.
Під одним із кованих ліхтарів ми зупинилися біля лавки. Максим подивився на мене так, що я відразу зрозуміла: тепер між нами справді все змінилося. Він обережно взяв мене за руку, а я не відсмикнула її, як могла б зробити раніше. Навпаки, сама стиснула його пальці. Наш перший поцілунок після цієї розмови був коротким, але від нього в мене перехопило подих, а серце забилося так швидко, що я мимоволі засміялася.
— Чого ти смієшся? — тихо запитав Максим.
— Бо я досі не можу повірити, що ми нарешті перестали вдавати, ніби між нами нічого немає.
Він усміхнувся й знову поцілував мене.
Того вечора ми ще довго гуляли містом, а потім вирішили продовжити наш вечір удвох у спокійнішій атмосфері. Я не знала, що принесе нам наступний день, але вперше за довгий час дозволила собі просто не думати про майбутнє. Ця ніч залишилася для мене теплою згадкою про близькість, довіру, ніжність і те особливе відчуття, коли нарешті отримуєш відповідь на питання, яке боявся поставити.
Вранці мене зустрів запах свіжої кави й усмішка Максима, а потім ми разом поснідали в затишному кафе. Звичайний ранок раптом здавався особливим, хоча навколо нічого незвичайного не відбувалося. Люди поспішали у своїх справах, хтось говорив телефоном, офіціант приносив замовлення, за вікном прокидався Львів, а я сиділа навпроти чоловіка, який ще вчора був для мене загадкою, а сьогодні став людиною, поруч із якою мені було спокійно.
До офісу ми приїхали хвилина в хвилину, що саме по собі було майже неймовірним, адже зазвичай хоча б хтось із нас приходив раніше. Коли машина зупинилася неподалік роботи, я подивилася на Максима.
— Висадиш мене на зупинці?
Він одразу зрозумів, що я маю на увазі.
— Не хочеш зайвих розмов?
— Не хочу, щоб колектив почав вигадувати історії раніше за нас самих.
Максим усміхнувся.
— Добре. Як скажеш.
Він зупинив машину біля зупинки, і перед тим, як я вийшла, на кілька секунд затримав мою руку у своїй.
— Побачимося за кілька хвилин.
— За кілька хвилин, — повторила я.
Я вийшла з машини, зачинила дверцята й попрямувала до офісу, намагаючись поводитися так, ніби це був звичайний ранок. Але усмішка все одно не хотіла зникати з мого обличчя. Бо тепер я знала те, чого не знала ще вчора: між нами справді було щось більше за дружбу, і це більше нарешті перестало бути лише моєю таємною мрією.