Розділ 19.1

Максим
Після останнього візиту до школи я вперше серйозно замислився над тим, що з Наталею щось змінилося. Вона ніби залишалася тією самою, працювала так само уважно, відповідально виконувала свої обов'язки, усміхалася, коли потрібно було усміхнутися, і навіть жартувала зі мною, але в цій усмішці вже не було тієї легкості, яка з'явилася між нами останнім часом. Мої маленькі сюрпризи, які раніше викликали в неї щиру радість, тепер вона приймала якось стриманіше, і я не міг зрозуміти, що сталося. Я думав, що ми нарешті почали розуміти одне одного, що вона бачить мою увагу і, можливо, відповідає на неї так само, як я відповідаю на її турботу. Я не поспішав із прямими зізнаннями, бо хотів дати нам обом час, але останніми днями почав сумніватися, чи правильно взагалі зрозумів її поведінку.
Найбільше мене бентежило те, що я сам уже давно не дивився на інших жінок так, як дивився на Наталю. Я міг помітити красиву жінку, як будь-який чоловік, міг підтримати розмову, пожартувати чи ввічливо відповісти на увагу, але жодна з них не викликала в мене того бажання бути поруч, яке виникало поруч із Наталею. Мені хотілося знати, як пройшов її день, чи вона встигла поїсти, чи не втомилася, що її сьогодні порадувало, а іноді навіть просто побачити, як вона заходить до свого кабінету вранці. Я не вважав це тимчасовим захопленням, бо воно вже давно перестало бути просто симпатією.
Тому одного вечора я вирішив, що більше не хочу гадати.
Я зателефонував Наталі й запропонував повечеряти разом, пояснивши, що хочу обговорити кілька робочих питань у спокійній, неформальній атмосфері. Вона погодилася, хоча голос у неї був трохи напружений, і це лише сильніше переконало мене, що розмова нам обом потрібна. Я заздалегідь замовив окрему кабінку в ресторані, щоб нас ніхто не відволікав і щоб Наталя не почувалася так, ніби я влаштував їй чергову робочу нараду посеред ресторану.
Коли вона прийшла, я одразу зрозумів, що цей вечір навряд чи буде простим.
— Ти якийсь серйозний сьогодні, — сказала вона, сідаючи навпроти.
— Мабуть, тому, що хочу поговорити з тобою не як начальник із підлеглою.
Вона уважно подивилася на мене.
— А як?
— Як людина, якій ти небайдужа.
Наталя на кілька секунд опустила очі, а потім тихо сказала:
— Я так і думала, що рано чи пізно ми до цього дійдемо.
— До чого саме?
Вона зітхнула й провела пальцями по краю келиха.
— Ти хочеш знати, чому я останнім часом стала дивною?
— Так.
— Тоді я скажу. Але ти пообіцяй, що не будеш сміятися.
— Не буду.
— І не будеш думати, що я божевільна.
— Наталю, після всього, що ми разом пережили, я вже точно не стану так про тебе думати.
Вона ледь усміхнулася, але ця усмішка була нервовою.
— Добре. Тоді почну з того, що мене дратує одна людина.
Я здивовано підняв брови.
— Хто?
— Твоя совість.
— Моя совість?
— Ні, забудь. Я не знаю, як це пояснити.
— Спробуй.
Наталя замовкла, а потім нарешті вирішила говорити прямо.
— Мене почала дратувати твоя класна керівниця.
Я спочатку навіть не зрозумів, про кого вона говорить.
— Олена Сергіївна?
— Так.
— Чому?
— Тому що вона тобі подобається.
Я мало не перепитав, чи правильно почув.
— Що?
— Ти чув.
— Наталю, вона класна керівниця Софії.
— Я знаю.
— Вона просто спілкується зі мною щодо Софії.
— Я знаю.
— Тоді в чому проблема?
Наталя подивилася на мене, і в її очах я побачив стільки переживань, що в мене буквально перехопило подих.
— У тому, що вона тобі усміхається.
Я кілька секунд мовчав, намагаючись зрозуміти, чи це справді причина всього.
— Наталю...
— Не перебивай, будь ласка, бо якщо зараз зупинюся, то більше не скажу.
Я кивнув.
— Добре.
— Вона дивиться на тебе так, що мені це неприємно. А потім я почала помічати те саме в інших жінках. Секретарки на переговорах, деякі партнерки, клієнтки. Одна навіть кілька разів робила тобі такі натяки, що я ледве не провалилася крізь землю від незручності.
Я слухав і не знав, що відповісти.
— Наталю, я навіть не помічав.
— От саме!
— Що саме?
— Ти взагалі не помічаєш.
Я відкинувся на спинку крісла й кілька секунд просто дивився на неї.
— Ти через це думала, що я можу зацікавитися кимось із них?
— Я не знала, що думати. Ти вільний чоловік, Максиме. Ти маєш право спілкуватися з ким хочеш, знайомитися з ким хочеш, ходити на побачення, якщо хочеш. Я не можу тобі нічого забороняти.
— Але тобі було боляче це бачити?
Вона мовчала.
І цього мовчання мені вистачило.
Я повільно видихнув і провів рукою по волоссю. Я справді був ошелешений. У моїй голові все виглядало зовсім інакше. Я думав, що Наталя просто втомилася, що її щось турбує в роботі або що вона знову переживає через можливе відрядження. Я навіть не допускав думки, що вона могла ревнувати мене.
— Наталю, — тихо сказав я, — я не дивлюся на інших жінок.
Вона підняла очі.
— Не кажи так просто.
— А я й не кажу просто. Я кажу правду.
Я трохи нахилився вперед.
— Ти знаєш, чому я останнім часом залишав тобі квіти, шоколад і каву?
Вона ледь усміхнулася.
— Бо хотів мене порадувати.
— Саме так. І знаєш, чому я все це запам'ятовував?
Вона похитала головою.
— Бо ти мені подобаєшся, Наталю. І не останній тиждень.
Вона завмерла, а я вперше за довгий час відчув, що мені стало легко дихати.
— Я не помічав тих поглядів, про які ти говориш, тому що мені не було цікаво, хто на мене дивиться. Я дивився на тебе.
Наталя опустила очі, і на її обличчі з'явилася така розгублена усмішка, що я ледве стримав свою.
— То я весь цей час ревнувала тебе абсолютно даремно?
— Не знаю, чи даремно, — усміхнувся я. — Але точно не потрібно було мучити себе через це.
— Я просто боялася, що поки мене немає, хтось інший стане тобі ближчим.
Я подивився на неї й раптом зрозумів, наскільки сильно вона боялася мене втратити.
— Наталю, я не шукаю когось іншого.
Між нами запала тиша, але цього разу вона була зовсім іншою. У ній більше не було напруги чи невисловлених образ, лише усвідомлення того, що ми нарешті сказали вголос те, що так довго намагалися приховувати навіть від самих себе.
Я не знав, що буде далі, і не хотів поспішати, але одне вже знав напевно: тепер між нами не залишалося тієї невизначеності, яка мучила нас обох. І, здається, вперше за весь цей час я побачив у погляді Наталі не страх, а надію.