Розділ 19

Наталя
Після відкриття кав'ярні в Івано-Франківську робота знову поступово повернулася до звичного ритму, а разом із нею в моє життя повернулися й ті справи, які ніяк не стосувалися бізнесу. Софія закінчувала одинадцятий клас, тому останні місяці навчання були наповнені підготовкою до випускного балу, останнього дзвоника, іспитів та безлічі організаційних питань, які неодмінно виникали, коли цілий клас намагався одночасно вирішити, як провести останні тижні школи. Після поїздки до Івано-Франківська я так і не скасувала тимчасову передачу опіки на Максима, адже прекрасно розуміла, що в будь-який момент могла знову отримати відрядження, а Софії було спокійніше знати, що поруч є ще одна доросла людина, яка за потреби зможе швидко вирішити будь-яке питання. Через це ми з Максимом час від часу разом з'являлися у школі як її опікуни, відвідували батьківські збори, організаційні зустрічі та заходи, пов'язані з випускним класом.
Саме під час однієї з таких зустрічей я вперше звернула увагу на класну керівницю Софії. Її звали Олена Сергіївна, їй було трохи за тридцять, вона була спокійною, доглянутою жінкою, яка вміла говорити з підлітками без зайвої повчальності й водночас тримати клас у певних рамках. Раніше ми вже перетиналися на батьківських зборах, але здебільшого всі розмови стосувалися Софії, навчання та організаційних моментів, тому я ніколи не замислювалася над нею як над окремою людиною.
Того дня ми затрималися після зборів трохи довше за інших, тому що потрібно було остаточно погодити кілька деталей щодо випускного вечора. Максим стояв біля столу, переглядаючи список витрат, а Олена Сергіївна пояснювала, які питання ще залишилися невирішеними.
— Я хотіла б ще уточнити щодо Софії, — звернулася вона до Максима. — Вона останнім часом дуже багато бере на себе, особливо з організацією випускного.
— Це на неї схоже, — усміхнувся Максим. — Якщо можна щось організувати, вона обов'язково спробує зробити це сама.
— Вона дуже відповідальна дівчина.
— Такою її виховала Наталя, — відповів він і кивнув у мій бік.
Я усміхнулася, але в цей момент помітила, як Олена Сергіївна подивилася на нього трохи довше, ніж потрібно для звичайної розмови. Нічого особливого в тому погляді не було, принаймні спочатку. Просто зацікавленість, легка усмішка й та сама увага, яку жінка може проявити до приємного співрозмовника.
Я відразу ж сказала собі, що вигадую.
Максим вільний чоловік. Він не одружений, не має перед ким звітувати про своє особисте життя і має повне право спілкуватися з ким завгодно. До того ж Олена Сергіївна була нормальною жінкою, яка не робила нічого неправильного. Вона просто бачила перед собою уважного чоловіка, який не відмахувався від проблем Софії, цікавився її навчанням і не ставився до своїх обов'язків формально.
Але чомусь ця думка неприємно кольнула мене.
— Максиме, ви так добре розбираєтеся в організаційних питаннях, — сказала Олена Сергіївна, переглядаючи список. — Мабуть, у вашій компанії вам постійно доводиться вирішувати подібні проблеми.
— Доводиться, — засміявся він. — Хоча, повірте, організувати випускний клас іноді складніше, ніж відкрити кав'ярню.
Олена Сергіївна засміялася.
— Тоді, мабуть, нам варто частіше до вас звертатися.
— Якщо це допоможе Софії та її однокласникам, звертайтеся.
Я стояла поруч і мовчала, переконуючи себе, що мене це абсолютно не хвилює.
І саме тоді зрозуміла, що хвилює.
Після зустрічі ми вийшли зі школи разом. Софія залишилася з однокласниками обговорювати підготовку до останнього дзвоника, тому нам із Максимом довелося трохи зачекати.
— Хороша в них класна керівниця, — сказав він, дивлячись у бік шкільного подвір'я.
— Так, хороша.
Я постаралася сказати це максимально спокійно.
Максим повернув голову й уважно подивився на мене.
— Ти якась задумана.
— Втомилася.
— Точно?
— Точно.
Він ще кілька секунд дивився на мене, але більше нічого не питав.
А я дорогою додому злилася сама на себе. Я не мала жодного права ревнувати людину, яка навіть не була моїм чоловіком. Ми не зустрічалися, між нами не було жодних домовленостей, жодних зізнань, навіть чіткого розуміння того, що насправді відбувається між нами.
То чому мене так зачепив звичайний погляд іншої жінки?
Мабуть, тому що я вже не могла так легко переконувати себе, що Максим для мене просто друг.
Наступні кілька тижнів зустрічі у школі стали частішими. Підготовка до випускного йшла повним ходом, учні репетирували урочисту частину, обирали музику, обговорювали святковий вечір, а вчителі намагалися одночасно тримати під контролем навчання та організацію останнього дзвоника. Потім почалися розмови про іспити, документи й майбутнє дітей після школи.
Через свою роль опікуна Максим регулярно з'являвся на таких зустрічах, і я дедалі частіше була поруч із ним. Ми разом обговорювали питання Софії, підписували необхідні документи, спілкувалися з учителями, іноді чекали її після занять.
І щоразу я помічала Олену Сергіївну.
Вона ніколи не переходила межу, не говорила нічого недоречного і не намагалася відкрито привернути увагу Максима. Навпаки, її поведінка залишалася цілком природною. Вона просто частіше зверталася до нього з питаннями, могла затриматися після зборів, щоб поговорити про Софію, або усміхнутися йому під час короткої розмови.
Саме ця нормальність чомусь дратувала мене найбільше.
Одного разу після чергової зустрічі я побачила, як Олена Сергіївна подала Максимові теку з документами.
— Дякую, що завжди так швидко реагуєте, коли виникають питання щодо Софії, — сказала вона. — Не кожен опікун настільки уважний.
— Вона для мене важлива, — просто відповів Максим.
І я знову відчула той неприємний укол.
Я відвернулася, вдаючи, що читаю повідомлення в телефоні.
Мені хотілося нагадати собі, що Максим нічого мені не винен. Що він має право подобатися іншим жінкам, так само як будь-який вільний чоловік має право на особисте життя. Що я не можу вимагати від нього чекати мене, коли сама досі не наважилася сказати йому, що відчуваю.
Але серце, як завжди, не дуже цікавилося логікою.
Я дедалі сильніше розуміла, що мені страшно не через Олену Сергіївну.
Мені було страшно втратити шанс.
Адже якщо моє відрядження знову з'явиться на горизонті, я можу поїхати в інше місто на тижні або навіть місяці. Саме тому я й не скасувала передачу опіки на Максима. Софія вже звикла до нього, довіряла йому, а я знала, що в разі потреби він буде поруч.
Але тепер ця ситуація змушувала мене замислитися ще й про інше.
Якщо я й далі мовчатиму, одного дня може виявитися, що хтось інший просто буде поруч із ним у той момент, коли я знову поїду.
І тоді вже не буде кого звинувачувати.
Бо право на особисте життя було не лише в Максима.
Воно було і в мене.
Просто, схоже, я вперше по-справжньому захотіла, щоб у цьому житті поруч із ним була саме я.