Розділ 18.1

Наталя

Після кількох маленьких сюрпризів від Максима я все частіше ловила себе на усмішці, коли залишалася сама. Це були зовсім прості речі, без зайвої демонстративності й дорогих подарунків, але саме тому вони й чіпляли мене найбільше. Квітка у вазочці, коробка шоколадних асортів, серед яких він не забув покласти мій улюблений молочний із сіллю та перцем, його допомога з роботою тоді, коли я вже ледве тримала очі відкритими, — усе це говорило набагато більше, ніж будь-які красиві слова. Я не знала, чи варто сприймати його увагу як щось більше за дружню турботу, але одне знала точно: мені хотілося відповісти йому тим самим. Не тому, що я відчувала себе зобов'язаною, а тому, що сама хотіла зробити для нього щось приємне.

Того вечора я зайшла до Софії на кухню, де вона сиділа за столом із телефоном у руках і щось переглядала. Я поставила чайник, дістала чашку й кілька секунд мовчала, поки нарешті не наважилася заговорити.

— Софіє, мені потрібна твоя порада.

Вона одразу відклала телефон.

— Щось сталося?

— Ні, навпаки. Я хочу зробити Максимові приємне.

На її обличчі відразу з'явилася така хитра усмішка, що я вже пошкодувала про свою відвертість.

— Ага.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Але вже все сказала своїм обличчям.

Софія засміялася.

— Добре, мовчу. І що ти хочеш зробити?

— Не знаю. Подарувати щось не хочу, бо тоді це буде схоже на змагання подарунками. Він зробив мені кілька маленьких сюрпризів, і я просто хочу якось відповісти.

Софія задумалася, підперши підборіддя долонею.

— А якщо щось спекти?

Я подивилася на неї.

— Спекти?

— Так. Щось домашнє. Тоді це не буде просто куплена річ.

— І що ми можемо спекти?

Софія одразу пожвавилася.

— Торт.

— Який?

Вона кілька секунд перебирала в голові варіанти, а потім урочисто сказала:

— «Монастирську хату».

Я не стримала сміху.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Ти ж хотіла зробити йому приємне, а не просто дати печиво.

— Добре, — погодилася я. — Тоді печемо «Монастирську хату».

Через кілька хвилин наша маленька сімейна нарада перетворилася на справжню кулінарну операцію. Ми дістали борошно, яйця, масло, сметану, цукор, а головною проблемою виявилася вишня, яку довелося шукати в морозильній камері.

— Тільки не кажи, що ми її минулого разу всю з'їли, — попросила я, заглядаючи всередину.

— Я не кажу, — абсолютно серйозно відповіла Софія. — Я просто мовчу.

— Софіє!

Вона засміялася.

— Є! Знайшла!

— Слава Богу.

Ми взялися до тіста, і кухня дуже швидко перетворилася на поле кулінарної битви. Борошно опинилося не лише в мисці, а й на столі, на моєму фартуху та навіть на щоці Софії, хоча вона вперто запевняла, що не знає, звідки воно там узялося.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби тебе борошном атакували, — сказала я, ледве стримуючи сміх.

— А ти виглядаєш так, ніби сама зараз станеш начинкою для цього торта.

— Дуже смішно.

Ми разом розкачували тісто, намагалися зробити приблизно однакові смужки, викладали на них вишню й акуратно загортали трубочки. Перші дві вийшли цілком пристойними, третя розірвалася, а четверта мала такий вигляд, ніби пережила складні життєві обставини.

Софія подивилася на неї й серйозно заявила:

— Цю ми Максиму не дамо.

— Згодна.

— А кому?

— Нам.

— Тоді треба зробити ще одну таку.

— Навіщо?

— Щоб не було шкода.

Я засміялася так голосно, що ми обидві кілька хвилин не могли продовжувати.

Коли трубочки нарешті спеклися, ми дали їм охолонути, а потім почали викладати їх шарами, промазуючи кремом. Софія дуже старанно намагалася зробити все рівно, а я в якийсь момент зрозуміла, що ми обидві надто серйозно поставилися до звичайного домашнього торта.

— Ти думаєш, йому сподобається? — запитала я, дивлячись на готовий десерт.

— Якщо не сподобається, я особисто змушу його з'їсти весь.

— Софіє!

— Що? Ми ж старалися.

Я похитала головою, але посмішка сама з'явилася на обличчі.

Наступного ранку я приїхала до офісу раніше, ніж зазвичай. У руках тримала невелику коробочку з одним шматком торта, який ми з Софією спеціально залишили для Максима, а в іншій руці — термокружку з моєю фірмовою кавою, яку я готувала з молоком і спеціями. Я поставила коробочку на його столі, поруч залишила каву й кілька секунд просто дивилася на все це, відчуваючи абсолютно безглузде хвилювання.

Коли я вже збиралася вийти, двері відчинилися.

Максим зупинився на порозі.

— Ти вже тут?

— Так, сьогодні вирішила прийти раніше.

Він зайшов до кабінету, поклав документи на стіл, а потім помітив коробочку.

— Це що?

— Відкрий.

Він подивився на мене, потім на коробку й обережно відкрив її. Коли побачив шматок торта, на його обличчі з'явився такий щирий подив, що я сама усміхнулася.

— Ти це зробила?

— Ми із Софією.

Він перевів погляд на мене.

— Для мене?

— А для кого ж іще?

Максим ще кілька секунд мовчав, ніби не знав, що сказати.

Потім помітив термокружку.

— А це теж мені?

— Теж.

— Ти вирішила мене сьогодні остаточно розбалувати?

— Ні, просто вирішила відповісти взаємністю.

Він узяв кружку в руки, відкрив кришку й відразу відчув аромат спецій.

— Це та сама кава?

— Моя фірмова.

Максим усміхнувся так широко, як я ще не бачила.

— Наталю, це неймовірно.

Я відчула, як щоки починають теплішати.

— Торт теж спробуй, поки я не передумала.

— Навіть не думай.

Він відрізав маленький шматочок, скуштував і на кілька секунд заплющив очі.

— Все, — сказав він нарешті. — Тепер я точно розумію, чому ти вирішила залишити мені тільки один шматок.