Розділ 18

Максим

Останні кілька тижнів видалися особливо насиченими, і навіть після відкриття кав'ярні в Івано-Франківську роботи менше не стало. Навпаки, разом із новим закладом з'явилися нові звіти, постачальники, графіки, питання щодо персоналу та безліч дрібниць, які окремо здавалися незначними, але разом забирали надто багато сил. Наталя, як завжди, намагалася тримати все під контролем, не скаржилася і майже ніколи не визнавала, що втомилася. Я вже добре знав цю її особливість, тому помітив те, що, здається, не помічав ніхто інший. Вона стала частіше терти скроні, довше затримувалася над документами, іноді перечитувала один і той самий рядок двічі, перш ніж перейти до наступного, а її звична усмішка наприкінці робочого дня ставала дедалі більш вимушеною. Для всіх інших Наталя залишалася тією самою зібраною та впевненою жінкою, яка могла одночасно тримати в голові кілька завдань, але я вже навчився бачити моменти, коли за цією впевненістю ховалася звичайна людська втома.
Одного вечора я зайшов до її кабінету й побачив, що вона досі сидить за комп'ютером, хоча більшість працівників уже давно розійшлися. На столі перед нею лежала ціла стопка документів, поруч стояла майже холодна чашка кави, а сама Наталя дивилася на екран із таким виразом обличчя, ніби намагалася силою погляду змусити цифри самостійно скластися в потрібну їй таблицю.
— Ти ще довго збираєшся тут сидіти?
Вона навіть не одразу підняла на мене очі.
— Поки не закінчу.
— А коли це буде?
— Якщо мене ніхто не відволікатиме, то, можливо, за годину.
Я підійшов ближче й подивився на документи.
— Ти працюєш над цим із самого ранку?
— Не зовсім.
— Наталю.
Вона нарешті підняла голову й усміхнулася.
— Добре, майже з самого ранку.
— Тоді віддай мені половину.
— Максиме, я сама впораюся.
— Я знаю, що впораєшся. Саме тому й кажу, що не повинна робити все сама.
Вона хотіла щось заперечити, але я вже забрав частину документів із її столу.
— Це я перегляну, а ти закінчуй із рештою.
— Ти ж сам казав, що в тебе теж купа роботи.
— Є.
— Тоді навіщо ти забираєш ще й мою?
Я подивився на неї й усміхнувся.
— Тому що сьогодні ти втомилася більше за мене.
Вона кілька секунд мовчала, а потім тихо видихнула.
— Ти занадто багато помічаєш.
— А ти занадто добре вдаєш, що все нормально.
На її обличчі з'явилася усмішка, цього разу справжня.
— Добре. Домовилися.
Я повернувся до свого кабінету з частиною її документів і тільки тоді зрозумів, наскільки природно це відбулося. Раніше я б, напевно, просто сказав їй розподілити роботу між співробітниками, але тепер мені самому хотілося забрати частину навантаження. Мені подобалося знати, що я можу зробити для неї щось просте, не чекаючи, поки вона попросить.
А ще я продовжував спостерігати.
Порада Андрія виявилася набагато кориснішою, ніж я спочатку думав. Я не намагався стежити за Наталею чи аналізувати кожен її рух, просто став уважнішим до дрібниць, які раніше пропускав. Однією з них стала та сама квітка, яку я залишив на її столі. Наступного дня я випадково побачив, як вона змінила воду у вазочці, поставила її трохи ближче до вікна, а потім кілька секунд просто дивилася на неї з такою теплою усмішкою, що мені самому стало приємно від того, що ця маленька річ справді її порадувала.
Пізніше я помітив ще одну деталь. Під час перерви Наталя відкрила шоколадку, яку хтось приніс до офісу, і, скуштувавши маленький шматочок, сказала, що молочний шоколад із сіллю та перцем їй подобається набагато більше, ніж звичайний. Здавалося б, дрібниця, яку будь-хто інший забув би через кілька хвилин, але я чомусь запам'ятав.
Тому наступного ранку, приїхавши до офісу трохи раніше, я залишив на її столі невелику коробку шоколадних асортів. Усередині були різні смаки, серед яких обов'язково був той самий молочний шоколад із сіллю та перцем. Я не залишив записки й не став пояснювати, від кого подарунок. Мені було цікаво, чи здогадається вона сама.
Коли через кілька хвилин я почув, як відчинилися двері її кабінету, то свідомо не вийшов зі свого. Через прочинені двері я почув її здивований голос.
— Що це таке?
Я усміхнувся, продовжуючи дивитися в документи.
Через кілька секунд Наталя зайшла до мене, тримаючи коробку в руках.
— Максиме.
Я підняв голову.
— Доброго ранку.
— Це ти залишив?
— А що там?
Вона примружилася.
— Не прикидайся.
Я не втримав усмішки.
— Добре, я.
— Чому?
— Бо ти любиш шоколад.
Вона подивилася на коробку, а потім знову на мене.
— Звідки ти знаєш?
— Я уважний.
— Дуже уважний, як я бачу.
— Тобі не подобається?
Наталя усміхнулася й похитала головою.
— Подобається. Особливо те, що ти навіть той дивний смак запам'ятав.
— Він не дивний.
— Молочний шоколад із сіллю та перцем?
— Саме він.
Вона засміялася.
— Добре, тоді доведеться перевірити, наскільки ти влучив.
Я спостерігав, як вона повертається до свого кабінету з коробкою в руках, і зловив себе на думці, що Андрій знову мав рацію. Мені не потрібно було вигадувати щось грандіозне. Не потрібно було купувати дорогі подарунки чи робити гучні жести. Достатньо було слухати її, помічати те, що їй подобається, і час від часу робити маленькі речі, які могли зробити її день трохи приємнішим.
І найдивніше було те, що мені самому це приносило не менше задоволення. Я ще не знав, куди все це приведе, але вперше за довгий час не хотів поспішати. Мені подобалося просто спостерігати за Наталею, відкривати для себе нові маленькі деталі її характеру й бачити ту саму усмішку, яка останнім часом стала для мене чомусь особливо важливою.