Розділ 17.2

Наталя

Вихідні настали непомітно, і в неділю ввечері ми з Іриною вирішили нарешті дозволити собі хоча б на кілька годин забути про роботу, документи, кав'ярні та нескінченні розмови про цифри. Ми зустрілися ближче до вечора, повечеряли в невеликому закладі, а потім вирушили на дискотеку, де було досить людно, голосна музика змішувалася з розмовами, сміхом і звуками келихів, а я вперше за останні кілька тижнів відчула, що можу просто відпочити й не думати про те, що чекає на мене наступного ранку. Проте довго відволікатися від думок про Максима в мене не виходило, і, мабуть, Ірина це помітила ще раніше, ніж я сама остаточно усвідомила, наскільки сильно він заповнив мої думки.
Ми сиділи за столиком трохи осторонь від танцювального майданчика, коли Ірина, спостерігаючи за моїм задумливим обличчям, нарешті не витримала.
— Ну, давай, розповідай.
Я здивовано подивилася на неї.
— Про що?
— Наталю, я тебе знаю достатньо давно, щоб розуміти, коли ти думаєш про роботу, а коли про чоловіка.
Я засміялася, але відвести погляд не змогла.
— Невже все настільки очевидно?
— Для мене — так.
Я кілька секунд крутила в руках склянку, не знаючи, з чого почати, а потім вирішила, що приховувати вже немає сенсу.
— Мені подобається Максим.
Ірина лише усміхнулася, ніби почула саме те, що давно очікувала.
— Я так і думала.
— Я серйозно, Іро. Мені він справді подобається, і я вже сама не знаю, що з цим робити.
— А що саме тебе лякає?
— Усе. Він мій начальник, ми друзі, між нами вже є певна близькість, але я не знаю, чи відчуває він те саме. І якщо я зроблю перший крок, а він не відповість взаємністю, то що тоді? Я не хочу втратити ні дружбу, ні нормальні робочі стосунки.
Ірина нахилилася трохи ближче й подивилася на мене абсолютно спокійно.
— А навіщо тобі взагалі робити перший крок?
— Бо якщо я нічого не зроблю, то можу чекати вічність.
— А якщо він теж чекає?
Я зітхнула.
— Тоді ми обоє будемо чекати.
— Саме тому тобі не потрібно поспішати, але й ховатися від нього не варто. Просто спостерігай.
— Як це?
— Так само, як я зараз тобі кажу. Дивись, як він поводиться поруч із тобою, як дивиться, чи шукає привід поговорити, чи помічає дрібниці, які інші люди не помічають. Якщо ти йому справді подобаєшся, рано чи пізно він зробить перший крок.
Я замислилася над її словами.
— Тобто ти думаєш, що мені просто потрібно чекати?
— Не просто чекати, а жити своїм життям і дозволити йому самому показати, чого він хоче. Ти не повинна бігти за ним тільки тому, що зрозуміла власні почуття раніше.
— А якщо він нічого не зробить?
— Тоді через якийсь час ти сама вирішиш, чи хочеш ризикнути й поговорити з ним. Але зараз я б не поспішала. Ти тільки почала розуміти, що відчуваєш, тому дай собі час.
Я усміхнулася.

— Ірина усміхнулася. — Але це не означає, що ти не можеш трохи полегшити йому життя.
— Як саме?
— Кокетні погляди ще ніхто не скасовував.
Я прикрила обличчя долонею.
— Іро!
— А що? Я ж не кажу тобі зізнатися йому в коханні посеред робочої наради. Просто дозволь йому зрозуміти, що ти теж його помічаєш.
— Думаєш, він зрозуміє?
— Якщо він не зовсім безнадійний, то зрозуміє.
Після цієї розмови мені стало значно легше. Я не отримала готової відповіді на питання, що робити з власними почуттями, але принаймні перестала сприймати їх як проблему, яку потрібно негайно вирішити. Можливо, Ірина мала рацію. Можливо, мені справді варто просто дозволити подіям розвиватися своїм ходом, не примушуючи ні себе, ні Максима робити те, до чого ми ще не готові.
Дорогою додому я кілька разів ловила себе на тому, що усміхаюся, згадуючи нашу розмову, а найбільше мене веселила одна проста думка: якщо Максим справді відчуває до мене щось подібне, то тепер йому доведеться самому це показати.
У понеділок вранці я прийшла на роботу трохи раніше, ніж зазвичай. Після вихідних хотілося спокійно розібрати пошту, переглянути документи й підготуватися до майбутніх зустрічей, тому я зайшла до свого кабінету, поклала сумку на крісло й уже збиралася ввімкнути комп'ютер, коли раптом зупинилася.
На моєму столі стояла невелика скляна вазочка.
У ній була одна квітка.
Велика, біла, схожа на ромашку, але значно більша й пишніша, з тонкими світлими пелюстками навколо жовтої серединки. Вона виглядала напрочуд просто, але водночас так красиво, що я кілька секунд просто стояла біля столу, не наважуючись до неї доторкнутися.
Я озирнулася.
Двері між моїм кабінетом і кабінетом Максима були прочинені, як завжди.
І в ту саму мить я згадала слова Ірини.
«Кокетні погляди ще ніхто не скасовував».
На моєму обличчі сама собою з'явилася усмішка.
Я взяла вазочку в руки, вдихнула легкий запах квітки й подивилася на двері до кабінету Максима.
Можливо, це була просто квітка.
Можливо, хтось із працівників вирішив прикрасити мій кабінет.
Але чомусь я вже майже не сумнівалася, хто саме залишив її тут.
І вперше за довгий час мені дуже захотілося перевірити, чи справді Максим дивиться на мене так, як мені останнім часом здається.