Розділ 17.1

Максим
Коли двері за Наталею тихо зачинилися, я ще кілька секунд дивився на них, хоча чудово розумів, що за ними вже нікого немає. На столі залишилися документи, таблиці та розрахунки, якими ми щойно займалися, але думки чомусь зовсім не хотіли повертатися до постачальника. Перед очима стояла її усмішка, а в голові знову й знову повторювалися власні слова про те, що мені подобається її характер. Я сказав це абсолютно щиро, навіть не встигнувши подумати, наскільки багато в цих словах правди. Мені справді подобалося, що Наталя не боялася сперечатися зі мною, не намагалася бути зручною і ніколи не погоджувалася лише через те, що я її керівник. Поруч зі мною вона залишалася собою, і, мабуть, саме це приваблювало мене найбільше. Я відкинувся на спинку крісла, провів долонею по обличчю і тихо видихнув. З кожним днем усе складніше було переконувати себе, що моє ставлення до неї залишається виключно дружнім. Я вже давно помічав її більше, ніж інших людей у компанії, знав, коли вона втомилася, запам'ятовував, яку каву вона любить, ловив себе на бажанні зробити її день хоча б трохи легшим. А тепер виникло ще одне питання, яке не давало мені спокою: якщо вона мені справді подобається, то що я можу зробити, щоб порадувати її? Я взяв телефон і кілька секунд переглядав список контактів, перш ніж зупинився на імені людини, яка, на мою думку, могла витримати подібну розмову без зайвих жартів. Андрій був не тільки моїм другом, а й хорошим фінансистом, тому я знав, що навіть якщо він почне сміятися, принаймні спочатку вислухає мене. Я натиснув кнопку виклику.
— Привіт, ти зайнятий?
— Для тебе? Уже ні, — почувся веселий голос Андрія. — Що сталося, що ти сам мені телефонуєш посеред робочого дня?
— Нічого не сталося. Мені потрібна порада.
— Оце вже цікаво. Ти ж розумієш, що після таких слів я не можу просто сказати, що зайнятий?
— Андрію, я серйозно.
— Добре, слухаю.
Я на кілька секунд замовк, збираючись із думками, хоча ніколи не вважав себе людиною, якій складно говорити прямо.
— Мені подобається Наталя.
На тому кінці запала така тиша, що я навіть перевірив, чи не перервався зв'язок.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
— І давно?
Я задумався.
— Не знаю. Напевно, довше, ніж готовий був собі зізнатися. Після Івано-Франківська це стало особливо очевидно.
Андрій тихо засміявся.
— Нарешті.
— Що означає «нарешті»?
— Те, що ми з Артемом це помітили раніше за тебе.
Я промовчав, бо сперечатися не було сенсу.
— Добре. Тоді скажи мені краще, що робити.
— У якому сенсі?
— Що купити їй? Куди запросити? Як її порадувати? Я не хочу робити щось безглузде або надто очевидне. Не хочу, щоб вона почувалася незручно.
— А ти впевнений, що тобі взагалі потрібно щось купувати?
— Саме тому я й телефоную тобі.
Андрій засміявся.
— Максиме, ти можеш укласти багатомільйонну угоду за один вечір, але коли справа стосується однієї жінки, раптом вирішив, що тобі потрібна інструкція.
— Не смішно.
— Дуже смішно. Але якщо серйозно, не поспішай із подарунками. Ти хочеш її порадувати — спочатку просто поспостерігай за нею.
— Поспостерігати?
— Саме так. Подивися, що їй подобається, що викликає в неї усмішку, про що вона говорить із захопленням, які дрібниці помічає, що робить її щасливою. Ти працюєш із нею щодня, тому відповідь буквально перед твоїми очима.
— І що це мені дасть?
— Ти сам зрозумієш, що робити далі. Можливо, їй не потрібен дорогий подарунок. Можливо, вона буде набагато щасливішою від чашки тієї самої кави, яку любить, від книги, яку давно шукає, або від якогось маленького жесту, про який ти навіть не здогадуєшся. Просто слухай її й дивись на те, що вона робить.
— Думаєш, цього достатньо?
— Якщо вона тобі справді подобається, то так. Не намагайся вразити її грошима. Спробуй показати, що ти її знаєш.
Я замислився над його словами. У цьому й справді був сенс. Наталя ніколи не справляла враження людини, яку можна підкупити дорогими речами. Вона цінувала увагу, турботу і прості вчинки, які мали значення саме тому, що були зроблені вчасно.
— Гаразд, — нарешті відповів я. — Спробую.
— І ще одне, — додав Андрій. — Не поспішай говорити їй про свої почуття, поки не зрозумієш, що вона відчуває до тебе.
— Я й не збирався.
— От і добре. Просто будь поруч, залишайся собою і дивись, чи вона сама почне робити кроки назустріч.
— Дякую.
— Не за що. І, Максиме...
— Що?
— Тільки не приходь завтра на роботу з букетом із п'ятдесяти троянд.
Я розсміявся.
— Навіть не думав.
— Оце вже добре. Бо тоді я б особисто приїхав і забрав тебе на консультацію.
Ми попрощалися, і я поклав телефон на стіл. Після цієї розмови в голові стало якось спокійніше. Андрій мав рацію: я справді занадто багато думав про те, що потрібно зробити, замість того щоб просто бути уважнішим до Наталі. Можливо, я вже знав про неї набагато більше, ніж думав, просто ніколи не сприймав ці знання як щось важливе. Я знав, як вона любить починати ранок, що робить, коли нервує, які документи перечитує по кілька разів, навіть якщо вже впевнена у своїх розрахунках, і як непомітно усміхається, коли бачить результат роботи, якою справді пишається. Знав, що вона може забути про власний обід, якщо занадто захопиться справою, і що після важкого дня їй потрібен не десяток запитань, а кілька хвилин тиші. Можливо, відповідь справді була зовсім поруч.
Я подивився на двері, за якими нещодавно зникла Наталя, і вперше дозволив собі не відганяти думку, яка вже давно крутилася десь на межі свідомості. Мені подобалася ця жінка. Не як співробітниця, не просто як друг і навіть не лише як людина, якій я довіряв. Вона подобалася мені саме так, як чоловікові може подобатися жінка, про яку він починає думати трохи частіше, ніж варто, чекати її появи в кабінеті й мимоволі шукати її погляд серед інших людей. І тепер мені залишалося лише одне — не поспішати та навчитися помічати те, що вона сама, можливо, поки що боялася показати.