Розділ 17

Наталя
Після відкриття кав'ярні в Івано-Франківську робочий ритм мережі поступово повернувся до звичного, але спокійним його назвати було складно, адже новий заклад одразу почав приносити достатньо роботи, а разом із ним з'явилися питання, які неможливо було передбачити на етапі підготовки. Одне з таких виникло на початку нового тижня, коли вранці на мою електронну пошту надійшов лист від постачальника молочної продукції. Він повідомляв, що через зміну умов співпраці з наступного місяця вартість продукції для наших закладів зростатиме майже на дванадцять відсотків, а заодно пропонував підписати новий довгостроковий договір, який передбачав мінімальний обсяг закупівель. На перший погляд пропозиція здавалася нормальною, особливо якщо врахувати, що постачальник гарантував стабільні поставки та фіксовані ціни на частину позицій, але цифри, які я побачила у своїх розрахунках, мене насторожили. Я кілька разів перевірила таблицю, порівняла минулорічні витрати, поточні обсяги продажів і прогнозоване навантаження після відкриття Івано-Франківська, а потім зрозуміла, що запропонований мінімальний обсяг закупівлі для нас занадто великий. Якщо погодитися на нього зараз, ми фактично заморозимо частину оборотних коштів у продукції, яку не встигатимемо використовувати, а це вже створювало непотрібний фінансовий ризик. Я взяла теку з розрахунками й попрямувала до кабінету Максима. Двері були прочинені, тому я постукала лише для ввічливості.
— Можна?
— Заходь, — почувся його голос, і я побачила, що він саме переглядав якісь документи.
— У мене до тебе питання, причому таке, що, здається, знову доведеться сперечатися.
Максим підняв голову й усміхнувся.
— А ти прийшла саме для того, щоб посперечатися?
— Ні, я прийшла врятувати наші гроші. А сперечатися доведеться вже за обставинами.
Він відкинувся на спинку крісла й жестом запропонував мені сісти навпроти.
— Ну, тоді я слухаю.
Я поклала перед ним роздруківки.
— Постачальник піднімає ціни на дванадцять відсотків і хоче, щоб ми підписали договір із гарантованим мінімальним обсягом закупівель.
Максим швидко пробіг очима перші сторінки й кивнув.
— Я бачив їхню пропозицію. Умови не найгірші.
— Не погоджуюся.
Він підняв на мене погляд, і я вже знала, що зараз почнеться наша звична гра, коли кожен відстоює своє, але жоден не переходить межу.
— Чому?
— Тому що ми дивимося на різні речі. Ти бачиш гарантію поставок і фіксовану ціну, а я бачу гроші, які ми зобов'яжемося витрачати незалежно від реального попиту.
Я відкрила таблицю на ноутбуці й повернула екран до нього.
— Подивися на середні обсяги закупівель за останні шість місяців. Навіть із поправкою на відкриття нового закладу ми не вийдемо на той мінімум, який вони прописали в договорі, принаймні найближчі чотири-п'ять місяців.
— Але мережа росте, — спокійно заперечив Максим. — Ми плануємо розширення.
— Плануємо, але план і фактичний попит — не одне й те саме. Я не хочу будувати бюджет на припущенні, що всі наші плани реалізуються ідеально. Особливо коли йдеться про гроші компанії.
Він кілька секунд мовчки дивився на таблицю, а потім перевів погляд на мене.
— Ти пропонуєш відмовитися від договору?
— Ні. Я пропоную не погоджуватися на їхні умови. Можемо залишити цього постачальника, але домовитися про менший гарантований обсяг на перші шість місяців із можливістю перегляду умов після фактичного аналізу продажів. А ще я б запропонувала паралельно укласти рамкову угоду з другим постачальником, щоб не залежати від одного джерела.
— Це збільшить кількість роботи.
— Зате зменшить ризик.
— І ти вже все прорахувала?
— Практично все.
Я поклала перед ним ще кілька сторінок.
— Ось три сценарії. За першим ми погоджуємося на їхню пропозицію й отримуємо найкращу ціну за одиницю, але заморожуємо кошти. За другим залишаємо нинішню схему й переплачуємо за частину продукції, зате не маємо зайвих запасів. А третій, на мою думку, найрозумніший: трохи вища ціна, але менший гарантований обсяг і другий постачальник як резерв.
Максим уважно переглянув розрахунки, поставив мені кілька запитань щодо прогнозу продажів, а я відповіла на кожне, тому що за останні дні встигла перевірити всі цифри по кожній кав'ярні. Він мовчав довше, ніж зазвичай, і я вже почала думати, що все-таки зайшла надто далеко, коли він раптом усміхнувся.
— Знаєш, що мені в тобі подобається?
Я підняла брови.
— Якщо це вступ до того, що я помиляюся, то можеш не продовжувати.
— Я не сказав, що ти помиляєшся. Навпаки. Мені подобається, що ти не боїшся мені заперечувати. Я звик, що люди або погоджуються зі мною, або спочатку погоджуються, а вже потім тихенько роблять по-своєму. А ти приходиш сюди, кладеш переді мною цифри й абсолютно спокійно кажеш, що я не правий.
Я не стримала усмішки.
— Бо іноді ти справді не правий.
— Саме це я й маю на увазі.
Він засміявся, і я відчула, як напруга, якої навіть не усвідомлювала, остаточно зникла.
— Добре, — сказав Максим, повертаючись до документів. — Тоді робимо за твоїм третім варіантом. Підготуй пропозицію для переговорів і додай пункт про перегляд обсягів через шість місяців.
— І другий постачальник?
— Обов'язково. Не хочу залежати від однієї компанії, якщо ти вже змусила мене подивитися на ситуацію твоїми очима.
— Я не змушувала.
— Саме тому й спрацювало.
Я зібрала документи, але не поспішала виходити. Чомусь після цієї розмови мені хотілося ще кілька секунд залишитися в його кабінеті.
— Дякую, що вислухав, — сказала я.
— А тобі дякую за те, що не побоялася сказати мені, коли вважаєш моє рішення неправильним. Для мене це набагато цінніше, ніж бездумна згода.
Я кивнула й вийшла, прикривши за собою двері, але ще довго не могла позбутися усмішки. Мабуть, саме в такі моменти я й розуміла, наскільки змінилися наші стосунки. Поруч із Максимом мені більше не хотілося підбирати правильні слова лише тому, що він мій начальник. Я могла сперечатися, відстоювати власну думку, визнавати його правоту або доводити свою — і при цьому не боялася, що він сприйме це як неповагу. Навпаки, він ніби сам заохочував мене залишатися собою. І, можливо, саме це мені подобалося в ньому найбільше. А може, справа була вже зовсім не тільки в цьому. Я повернулася до свого кабінету, відкрила ноутбук і спробувала зосередитися на роботі, але думки вперто поверталися до його слів. «Мені подобається, що ти не боїшся мені заперечувати». Дивно, але від них мені було тепліше, ніж від будь-якого компліменту