Розділ 14.2

Софія

Наступного дня після школи я довго стояла перед будівлею компанії «Кавуся».

Чесно кажучи, трохи хвилювалася.

Я вже бувала тут кілька разів, але раніше завжди приходила разом із Наталею. А зараз ішла сама.

У руках тримала маленьку коробочку.

З боку мій подарунок, мабуть, виглядав трохи дивно.

Невелика булавка з кумедним дизайном. Не дорога, не статусна, не така, яку зазвичай дарують керівникам великих компаній.

Але вона була обрана від душі.

Я хотіла, щоб Максим отримав щось не як бізнесмен.

А як людина.

Коли секретарка повідомила йому, що я прийшла, він здивувався.

— Софіє? Щось сталося?

Я похитала головою.

— Ні. Я просто хотіла вам дещо віддати.

Він уважно подивився на коробочку.

— Мені?

Я кивнула.

Максим відкрив її й кілька секунд просто мовчав.

Я одразу почала хвилюватися.

Можливо, це справді було дурницею.

— Я знаю, що вона трохи... не така, як ваші речі, — швидко сказала я. — Але я помітила, що вам подобаються булавки. І хотіла подарувати щось своє.

Він підняв на мене очі.

І я побачила там не ввічливу посмішку дорослого, який приймає подарунок від дитини.

А справжню радість.

— Софіє, — тихо сказав він. — Ти навіть не уявляєш, наскільки це хороший подарунок.

Я усміхнулася.

— Правда?

Він узяв булавку в руки, розглядаючи її так уважно, ніби це була якась дуже цінна річ.

— Правда.

А потім зробив те, чого я зовсім не очікувала.

Він прикріпив її до лацкана свого піджака.

— Ось.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ви будете її носити?

Максим усміхнувся.

— Буду.

— Навіть на роботу?

— Особливо на роботу.

Я засміялася.

— Але вона трохи дитяча.

Він подивився на булавку, а потім на мене.

— Можливо. Але її подарувала людина, яка мені важлива. А такі речі мають значення.

У той момент я зрозуміла — він не просто сказав це, щоб мене порадувати.

Він справді так думав.

---

Максим

Того вечора я мав зустрітися з Андрієм та Артемом.

Ми давно планували просто відпочити після напружених тижнів. Без роботи, без обговорення проблем, без документів.

Перед виходом я подивився на себе в дзеркало.

На мені був піджак.

А на лацкані — маленька булавка від Софії.

Я навіть не замислювався, чи варто її знімати.

Не хотів.

Коли я зайшов у бар, друзі помітили її майже одразу.

Андрій першим підняв брови.

— Максиме...

Він зробив паузу.

— Це що?

Артем подивився уважніше й усміхнувся.

— Ніколи не думав, що побачу день, коли ти добровільно вдягнеш щось настільки незвичайне.

Я засміявся.

— Це подарунок.

— Від кого? — одразу зацікавився Андрій.

Я поправив лацкан піджака.

І вперше за довгий час зрозумів, що мені хочеться розповісти.

— Від Софії.

Друзі переглянулися.

— Від Софії?

Я кивнув.

— Вона подарувала мені її сьогодні.

Не знаю, що саме вони побачили в моєму обличчі в той момент.

Можливо, те, що я навіть не намагався приховати.

Гордість.

Тепло.

Радість.

Я розповів їм про те, як вона прийшла, як хвилювалася, як переживала, що подарунок може здатися дивним.

І коли я говорив про це, сам помітив, що усміхаюся.

— Ти серйозно будеш її носити? — запитав Артем.

Я подивився на булавку.

— Так.

— Навіть у компанії?

— Так.

Андрій тихо засміявся.

— Знаєш, я тебе давно знаю. Але таким щасливим через маленьку річ ще не бачив.

Я нічого не відповів.

Бо, можливо, він мав рацію.

Ця маленька булавка була не просто прикрасою.

Вона нагадувала мені, що я став для когось людиною, якій довіряють.

І чомусь мені було важливіше носити її, ніж будь-яку дорогу річ, яку я міг би собі купити.