Розділ 14.1

Софія

Після того вечора я ще кілька днів не могла повністю заспокоїтися.

Здавалося, я вже все забула, але варто було почути якийсь різкий звук у під'їзді чи побачити незнайому людину біля будинку, як серце починало битися швидше.

Я намагалася не показувати цього Наталі.

Вона була далеко, у відрядженні, і я знала, що як тільки скажу їй, що мені страшно, вона одразу захоче все кинути й повернутися.

А я не хотіла цього.

Вона так багато працювала заради нашого майбутнього.

Тому я просто вчилася знову відчувати себе спокійно.

І найбільше мені допомагало те, що я знала — тепер я не сама.

Якщо щось станеться, є людина, якій я можу зателефонувати.

Максим.

Він не був моїм родичем, але того вечора поводився так, ніби я справді для нього важлива.

Через кілька днів, коли ситуація нарешті заспокоїлася, пролунав дзвінок від класного керівника.

Він повідомив, що потрібно терміново провести батьківські збори.

Причина була не одна — обговорення навчання, підготовки до випускного року, організаційних питань і кількох важливих моментів, які не можна було відкладати.

Я одразу зрозуміла, що сама піти не зможу.

Раніше на таких зустрічах завжди була Наталя.

Але тепер...

Тепер замість неї мав прийти Максим.

Чесно кажучи, я хвилювалася.

Він був дорослим, успішним бізнесменом, керував великою компанією.

Але батьківські збори — це зовсім інша справа.

Коли я побачила його біля школи, то не змогла стримати усмішку.

Він стояв у строгому костюмі серед інших батьків, які прийшли у звичайному повсякденному одязі, і виглядав трохи розгубленим.

— Ви хвилюєтеся? — тихо запитала я.

Він подивився на мене й усміхнувся.

— Якщо чесно? Трохи.

Я здивувалася.

— Ви?

— А що? — він підняв брову. — Я можу вести переговори з великими партнерами, але перший раз іти на батьківські збори — це новий досвід.

Я тихо засміялася.

І в той момент він перестав бути для мене лише серйозним керівником.

На зборах Максим уважно слухав класного керівника, ставив запитання, цікавився моїм навчанням і навіть записував важливі моменти в телефон.

Я спостерігала за ним і не могла не посміхатися.

Він справді старався.

Не тому, що був змушений.

А тому, що йому було не байдуже.

Після зборів ми повільно йшли додому, коли я помітила одну деталь.

На його піджаку була маленька булавка.

Не дорога, не якась особлива.

Просто маленька декоративна булавка з незвичайним дизайном.

Я згадала, що бачила такі ж у нього кілька разів.

Різні.

На сумці, на піджаку, іноді на куртці.

— Вам подобаються булавки? — несподівано запитала я.

Максим подивився на мене.

— Булавки?

— Так. Я помітила, що у вас їх багато.

Він усміхнувся.

— Напевно, це моя маленька слабкість. Люблю речі з історією. Навіть маленька деталь може щось нагадувати.

Я запам'ятала це.

Можливо, для когось це була б дрібниця.

Але для мене стало важливим те, що я знайшла щось, що могло його порадувати.

Наступного дня я зайшла в маленьку крамничку сувенірів.

Довго вибирала.

Знала, що Максим не любить зайвого пафосу, тому не хотіла нічого дорогого.

Зрештою знайшла її.

Трохи незвичайну, навіть трохи підліткову.

З маленьким кумедним малюнком і неідеальною формою.

Вона була не зовсім у стилі серйозного бізнесмена.

Але чомусь саме вона здалася мені правильною.

Бо була обрана не за ціною.

А від душі.

Я ще довго сумнівалася, чи варто дарувати.

Можливо, він подумає, що це дивно.

Але потім згадала, як він приїхав того вечора, коли мені було страшно.

Як він сидів поруч і запевняв, що все буде добре.

І зрозуміла.

Іноді найважливіші подарунки — це не ті, що коштують дорого.

А ті, у які вкладено вдячність.

Я вирішила, що подарую її Максиму.

Просто як знак того, що я ціную його допомогу.

Хоча десь глибоко всередині вже розуміла...

Можливо, справа була не лише у вдячності.