Розділ 13.1

Наталя

Перші дні в Івано-Франківську пролетіли непомітно.

Здавалося, тільки вчора я вперше переступила поріг майбутньої кав'ярні «Кавуся», а сьогодні вже могла уявити, як тут буде людно.

Попереду ще було багато роботи.

Ремонт поступово наближався до завершення. Майстри фарбували стіни, встановлювали освітлення, збирали меблі та готували зал до майбутніх гостей.

Я могла б залишатися осторонь і займатися лише фінансовою частиною, але не вміла так.

Мені завжди здавалося неправильним просто спостерігати, коли інші працюють.

Тому я допомагала всім, чим могла.

Вранці перевіряла рахунки, документи, договори з постачальниками, а вже за годину могла стояти з віником у руках, допомагаючи прибрати будівельний пил.

— Наталю, вам не обов'язково це робити, — здивовано сказав один із робітників.

Я лише усміхнулася.

— Я знаю. Але якщо це наше місце, то хочу, щоб воно було зроблене добре.

Поступово навіть ті, хто спочатку дивився на мене лише як на представника керівництва, почали сприймати мене як частину команди.

Я витирала полиці, допомагала розкладати посуд, перевіряла, чи все стоїть на своїх місцях.

Коли привезли першу партію чашок для гостей, я разом із майбутніми бариста розкладала їх за стійкою.

— Ніколи не думала, що фінансовий аналітик буде займатися таким, — засміялася одна з дівчат.

— А я ніколи не думала, що мені це так сподобається, — чесно відповіла я.

Мені подобалося бачити, як звичайне приміщення поступово перетворюється на місце, де люди зможуть відпочивати, зустрічатися й створювати свої маленькі історії.

Особливу увагу ми приділили декору.

Разом із дизайнерами я вибирала деталі: рослини, картини, освітлення, елементи, які створювали атмосферу тепла.

«Кавуся» мала бути не просто кав'ярнею.

Вона мала мати душу.

Увечері, коли всі вже розходилися, я часто залишалася ще на кілька хвилин. Дивилася на результат нашої роботи й ловила себе на дивному відчутті.

Я сумувала.

За домом.

За Софією.

І за Максимом.

Спочатку я переконувала себе, що просто звикла до нашого щоденного спілкування. Адже ми стільки часу працювали разом.

Він був моїм начальником.

Моїм другом.

Людиною, якій я довіряла.

Але чому тоді я чекала його повідомлень більше, ніж будь-яких інших?

Чому хотілося розповісти йому про кожну маленьку перемогу тут?

Чому думка про зустріч із ним після повернення змушувала мене усміхатися?

Я зупинилася посеред порожнього залу й тихо видихнула.

Невже Максим став для мене кимось більшим?

Ця думка налякала мене.

Бо я не була впевнена.

Не знала, чи це просто вдячність за його підтримку.

Чи захоплення людиною, яка завжди поруч.

Чи щось набагато глибше.

Я ще не могла назвати це почуттям.

Але одне знала точно.

Я дуже чекала моменту, коли знову побачу Максима.