Розділ 13

Наталя

Збори перед відрядженням завжди здавалися мені найскладнішою частиною будь-якої поїздки.

Ніби ти ще вдома, але думками вже в іншому місті. Перед очима список справ, які потрібно завершити, документи, які не можна забути, речі, які треба скласти, і постійне відчуття, що ти щось пропустила.

Цього разу хвилювання було ще сильнішим.

Я їхала не просто у робочу поїздку.

Це було відкриття нового етапу для «Кавусі».

Зранку я кілька разів перевірила документи, ноутбук, телефон, зарядки та всі необхідні матеріали щодо нового закладу. Софія допомагала мені збиратися, хоча я бачила, що вона теж трохи хвилюється через майбутні зміни.

Перед виходом я ще раз нагадала їй, що вона може телефонувати мені будь-коли.

— Наталю, я впораюся, — усміхнулася вона. — Ти краще сама не хвилюйся.

Я засміялася.

Мабуть, молодша сестра вже настільки подорослішала, що тепер заспокоювала мене.

Біля будинку на мене вже чекав автомобіль.

Цього разу замість Максима зі мною їхав його заступник — Григорій Петрович. Він багато років працював у компанії, добре знав усі процеси й був людиною, якій Максим повністю довіряв.

— Готові до нового етапу? — запитав він, коли я сіла в машину.

— Якщо чесно, трохи хвилююся.

— Це нормально, — усміхнувся він. — Хороші результати завжди починаються з відповідальності.

Дорога до Івано-Франківська була довгою, але цікавою. Ми обговорювали деталі відкриття, майбутню команду, постачальників та останні моменти, які потрібно було проконтролювати.

Я ловила себе на думці, що все це справді відбувається.

Ще недавно я була просто фінансовим аналітиком, а тепер стояла на порозі великого проєкту.

Коли ми приїхали в Івано-Франківськ, місто одразу підкорило мене своєю атмосферою.

Воно було зовсім іншим, ніж Львів чи Рівне.

Більш камерним, затишним, але водночас живим.

Місце для нової кав'ярні ми обрали на одній із найвідоміших центральних локацій міста — на вулиці Незалежності, у тій частині, яку місцеві називають «Стометрівкою».

Коли я вперше побачила приміщення, зрозуміла, чому Максим так наполягав саме на цьому місці.

Старовинний фасад будинку, великі вікна, поруч потік людей, які поспішали на роботу, студенти з кавою в руках, туристи, які розглядали архітектуру міста.

Це було місце, де хотілося зупинитися.

Не просто купити каву на ходу.

А сісти біля вікна, зігріти руки чашкою ароматного напою і хоча б на кілька хвилин забути про поспіх.

— Тут є потенціал, — сказав Григорій Петрович, оглядаючи зал.

Я кивнула.

— Тут має бути «Кавуся».

Ми провели весь день на об'єкті.

Перевірили ремонт, обговорили розташування меблів, зони для гостей, місце бариста та майбутню атмосферу закладу.

Я записувала кожну деталь.

Бо знала — Максим чекає від мене не просто звіт.

Він довірив мені цей проєкт.

А я не хотіла його підвести.

Увечері, коли ми нарешті повернулися до готелю, я відкрила телефон і побачила повідомлення.

Від Максима.

«Як пройшов перший день?»

Я усміхнулася.

Чомусь саме цього повідомлення я чекала найбільше.

І вперше за весь день відчула, що перебуваю далеко від дому, але все одно маю поруч людину, яка підтримує мене навіть на відстані.