Розділ 12

Максим

Оформлення документів виявилося не таким простим, як здавалося спочатку.

На щастя, Ірина ще до свого відрядження підготувала майже всі необхідні папери й детально пояснила, що і в якій послідовності потрібно зробити. Залишалося лише зібрати підписи, подати документи та дочекатися рішення.

Я, як міг, допомагав Наталі.

Не тому, що вона просила.

А тому, що для мене це було важливо.

Я добре бачив, як вона хвилювалася. Вона намагалася цього не показувати, але варто було їй на кілька секунд замовкнути, як усе ставало зрозуміло.

Того дня ми вкотре сиділи в моєму кабінеті, переглядаючи чергову теку з документами.

— Здається, це останній підпис, — сказала Наталя, уважно перегортаючи сторінки.

— Сподіваюся, — усміхнувся я. — Якщо ні, то, мабуть, доведеться купувати ще одну теку.

Вона тихо засміялася.

— Не думала, що оформлення документів може бути таким виснажливим.

— Це ще не найскладніше, — відповів я. — Повір, відкриття нової кав'ярні іноді забирає значно більше сил.

Наталя на кілька секунд замовкла.

— Максиме...

— Так?

— Дякую.

Я підняв на неї очі.

— За що?

— За те, що не залишив мене саму з усім цим. Я знаю, це не твій обов'язок.

Я похитав головою.

— Якщо вже чесно, тепер це і мій обов'язок.

Вона здивовано подивилася на мене.

Я ледь усміхнувся.

— Ми ж команда. А команда не залишає своїх.

На її обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Знаєш... Інколи мені здається, що ти більше хвилюєшся через ці документи, ніж я.

— Можливо.

— Чому?

Я ненадовго замислився.

— Бо ти довірила мені найцінніше, що маєш. Таку довіру потрібно заслужити... і ще важче — не втратити.

Наталя нічого не відповіла.

Лише дивилася на мене так, що в той момент будь-які слова стали зайвими.

За вікном шуміло місто, телефон час від часу нагадував про нові робочі повідомлення, але ми обоє ніби перестали помічати цей шум.

Попереду ще чекало багато справ: завершити оформлення документів, підготуватися до відрядження та відкрити нову кав'ярню.

Та найважливіше вже сталося.

Між нами народжувалася довіра, яку не можна було оформити жодним документом, але саме вона мала найбільшу цінність.

Наталя

Оформлення документів виявилося значно складнішим, ніж я очікувала.

Добре, що Ірина ще до свого відрядження підготувала майже всі папери й детально пояснила, які документи потрібно подати та в якій послідовності. Без її допомоги я б точно витратила набагато більше часу.

Максим увесь цей час був поруч.

Я жодного разу не просила його про допомогу, але він сам знаходив час між нарадами, переговорами та робочими зустрічами. Він уважно перечитував документи, перевіряв, чи нічого не пропустили, і завжди був готовий поїхати зі мною, якщо це було потрібно.

Я бачила, що для нього це справді важливо.

Того дня ми знову сиділи в його кабінеті, переглядаючи останню теку з документами.

— Здається, це останній підпис, — сказала я, уважно перегортаючи сторінки.

— Сподіваюся, — усміхнувся Максим. — Якщо ні, то, мабуть, доведеться купувати ще одну теку.

Я тихо засміялася.

— Не думала, що оформлення документів може бути таким виснажливим.

— Це ще не найскладніше, — відповів він. — Повір, відкриття нової кав'ярні іноді забирає значно більше сил.

Я кілька секунд мовчала.

— Максиме...

— Так?

— Дякую.

Він підняв на мене очі.

— За що?

— За те, що не залишив мене саму з усім цим. Я знаю, це не твій обов'язок.

Він похитав головою.

— Якщо вже чесно, тепер це і мій обов'язок.

Я здивовано подивилася на нього.

Він ледь усміхнувся.

— Ми ж команда. А команда не залишає своїх.

Я мимоволі усміхнулася у відповідь.

— Знаєш... Інколи мені здається, що ти більше хвилюєшся через ці документи, ніж я.

— Можливо.

— Чому?

Максим ненадовго замислився.

— Бо ти довірила мені найцінніше, що маєш. Таку довіру потрібно заслужити... і ще важче — не втратити.

Я не знайшла, що відповісти.

Його слова торкнулися самого серця.

Я дивилася на нього й думала про те, наскільки сильно він змінив моє життя. Колись він був лише моїм керівником. Потім став людиною, якій я довіряла у роботі.

А тепер я без страху довіряла йому найдорожче — свою молодшу сестру.

І чомусь саме в цю мить я зрозуміла: справа вже давно не лише у роботі.

Між нами виникло щось значно цінніше.

Поки я ще не могла дати цьому почуттю назву.

Але серце вже тихенько підказувало, що ця історія тільки починається