Розділ 8

Максим

Перший спільний робочий день добігав кінця. Я сидів у своєму кабінеті й ловив себе на думці, що сьогодні вперше за останні кілька тижнів не відчував постійного внутрішнього напруження. Після зради колишнього відділу аналітиків я звик усе перевіряти двічі, сумніватися в кожному рішенні й не довіряти майже нікому. Мені здавалося, що так буде ще дуже довго. Але сьогодні поруч працювала людина, яка непомітно змогла трохи змінити цей стан.

Наталя виявилася саме такою, якою здалася мені ще під час співбесіди. Спокійною, уважною, зосередженою. Вона не намагалася справити враження, не шукала легких шляхів і не ставила зайвих запитань лише для того, щоб показати свою активність. Вона просто працювала. Дивилася на цифри, аналізувала, робила висновки й, здається, зовсім забувала про все навколо.

Мене дивувала її витримка. Не кожен, отримавши в перший робочий день звітність за два роки, спокійно сяде до роботи, навіть не спробувавши поскаржитися на обсяг. Вона ж сприйняла це як звичайне завдання. Без емоцій, без невдоволення, ніби саме цього й чекала.

Я не раз ловив себе на тому, що спостерігаю за нею. Не навмисно. Просто погляд сам повертався до її столу. Вона була дуже живою у своїх дрібних звичках: задумавшись, тихенько постукувала ручкою по щоці, іноді ледь морщила носик, коли знаходила щось підозріле у звітах, а коли була повністю зосереджена, ніби переставала помічати весь світ навколо. Саме ця природність і чіпляла найбільше.

Після розмови з Андрієм я остаточно зрозумів ще одну річ. Наталя чітко вміє розділяти роботу й особисте життя. Вона нікого не образила, не нагрубила, але й не дала жодного приводу думати, що робочі стосунки можуть швидко перерости в щось інше. І це викликало в мене ще більше поваги.

Звичайно, одного дня недостатньо, щоб повністю довіритися людині. Довіра для мене давно перестала бути чимось, що виникає за першим враженням. Вона будується вчинками, часом і чесністю. Саме тому я не поспішав робити остаточних висновків.

Проте сьогодні я вперше за довгий час дозволив собі подумати, що, можливо, не помилився.

Можливо, створення нової посади було правильним рішенням.

Можливо, саме Наталя допоможе не лише навести лад у фінансовій системі «Кавусі», а й повернути мені віру в те, що поруч можуть працювати люди, яким не страшно довіряти.

Я вимкнув ноутбук, погасив світло в кабінеті й, виходячи з офісу, несподівано усміхнувся.

Перший день нашої спільної роботи закінчився.

І чомусь мені здалося, що це лише початок історії, яка змінить не тільки компанію, а й мене самого.

Наталя

Перший робочий день закінчився набагато швидше, ніж я очікувала. Коли вранці переступала поріг офісу, мені було страшно. Я боялася не виправдати довіру, зробити помилку, не впоратися з обсягом роботи. Але зараз, повертаючись додому, розуміла, що найбільший крок уже зроблено.

Максим Сергійович виявився зовсім не таким, яким здавався під час співбесіди. На перший погляд він був суворим, вимогливим і дуже стриманим. Проте за цією суворістю ховалося інше. Він умів слухати, умів пояснювати й не ставився до мене зверхньо лише тому, що був керівником. Так, він ще не до кінця розумів, якою бачить мою посаду, але чесно про це сказав. Для мене це було набагато цінніше, ніж красиві обіцянки.

Роботи було багато. Дуже багато. Звіти за два роки, таблиці, цифри, аналітика... Для когось це могло здатися покаранням, а для мене це була можливість довести, що він не помилився у своєму виборі. Я навіть не помітила, як минула більша частина дня.

Незвично було працювати в одному кабінеті з керівником. Спочатку мені здавалося, що це заважатиме, але вже за кілька годин я перестала звертати на це увагу. Максим Сергійович не стояв над душею, не контролював кожен мій крок і не відволікав без потреби. Він займався своїми справами, а я — своїми. Саме такий підхід мені подобався.

Єдине, що трохи здивувало, — його друг. Було помітно, що він намагався справити гарне враження, але зараз у моєму житті точно не було місця для подібних знайомств. Робота, Софія, дім — цього більш ніж достатньо. Я не хотіла, щоб у перший же день хтось подумав, ніби я прийшла сюди шукати щось більше, ніж роботу. Саме тому трималася стримано й говорила лише те, що вимагав робочий етикет.

Зізнаюся, мені дуже пощастило. Після стількох відмов я вже майже втратила віру, що знайдеться керівник, який побачить у мені не проблему, а спеціаліста. Максим Сергійович дав мені цей шанс. І тепер усе залежало тільки від мене.

Я не знала, що чекає попереду. Не знала, чи буде легко, чи доведеться не раз залишатися допізна, розбираючи звіти й цифри. Але була впевнена в одному.

Я більше не дозволю собі втратити цю можливість.

Заради себе.

Заради Софії.

І заради того, щоб одного дня з упевненістю сказати: «Я змогла.»