Розділ 7

Максим

Після обіду офіс знову занурився в робочу тишу. Наталя продовжувала аналізувати звітність, а я, відклавши поточні документи, відкрив папку, яку останні кілька днів уперто намагався не чіпати.

Матеріали внутрішнього розслідування.

Ті самі, через які я звільнив увесь аналітичний відділ.

Чесно кажучи, мене гризла совість.

П'ять людей.

Усього п'ять.

Для великої компанії це дрібниця. А для них — робота, зарплата, сім'ї, плани на майбутнє. Можливо, хтось виплачував кредит. Хтось виховував дітей. Хтось доглядав хворих батьків.

А я одним наказом перекреслив їхнє звичне життя.

Так, у мене були вагомі підстави.

Так, інформація дійсно витікала.

Але чи був винен кожен із них?

Саме це питання не давало мені спокою.

Я вкотре відкрив звіти служби безпеки, журнали доступу до серверів, листування та результати перевірок. Перечитував усе рядок за рядком, сподіваючись знайти щось, що раніше не помітив.

Ні.

Докази були.

Але вони вказували лише на те, що витік інформації відбувався саме з аналітичного відділу.

Не на конкретну людину.

І це дратувало найбільше.

Я відкинувся на спинку крісла й потер очі.

— Хто ж ти такий?.. — тихо промовив сам до себе.

Хтось дуже добре замів за собою сліди.

Настільки добре, що під підозрою опинилися всі.

Я ненавидів ухвалювати такі рішення.

Мене самого колись життя навчило, як боляче відповідати за чужі помилки. Саме тому я завжди намагався бути справедливим.

А цього разу...

Не був упевнений, що вчинив правильно.

Можливо, серед тих п'ятьох були люди, які чесно виконували свою роботу й навіть не здогадувалися, що поруч із ними сидить зрадник.

Я важко видихнув.

— Якщо ти справді існуєш... я все одно тебе знайду.

Навіть якщо для цього доведеться перевірити кожен документ ще раз.

Я не мав права залишити все так.

Не після того, як зламав п'ять чужих життів заради безпеки своєї компанії.

Я закрив теку й перевів погляд на Наталю.

Вона, нічого не підозрюючи, уважно працювала зі звітами, час від часу занотовуючи свої висновки.

Дивлячись на неї, я ще раз переконався, чому створив нову посаду.

Цього разу я хотів будувати команду на довірі.

Але спочатку мав знайти того, хто цю довіру одного разу зрадив.

Я ще раз переглянув матеріали справи й важко видихнув. Ні, свіжим поглядом нічого нового я не побачив. Якщо «щур» і залишив сліди, то дуже майстерно їх замів. Саме тому я вирішив покликати людину, якій довіряв беззастережно.

Андрія.

Мого друга й одного з найкращих фінансистів, яких я знав. Він не працював у «Кавусі», але не раз допомагав мені розібратися у складних фінансових схемах. У нього була дивовижна здатність бачити те, повз що проходили інші.

Я набрав його номер.

— Привіт. Є час?

— Для тебе? Завжди. Що сталося?

— Потрібен свіжий погляд на одну неприємну історію.

— За годину буду.

Як і обіцяв, рівно за годину Андрій уже заходив до мого кабінету.

— Давно не бачилися, — усміхнувся він, потиснувши мені руку.

— Зате роботи вистачає.

Я вже хотів перейти до справи, коли він раптом завмер.

Його погляд був спрямований зовсім не на мене.

Я озирнувся.

Наталя.

Вона, нічого не помічаючи, працювала зі звітами, уважно переглядаючи таблиці.

На обличчі Андрія з'явилася усмішка, якої я давно не бачив.

— А ти, дивлюся, не сам працюєш.

Я тихо пирхнув.

— Новий співробітник.

— Та невже?

У його голосі прозвучала така інтонація, що я вже зрозумів — зараз почнеться.

І не помилився.

Андрій підійшов до її столу й чемно усміхнувся.

— Добрий день. Андрій.

Наталя підняла голову.

— Добрий день.

— А ім'я такої красивої дівчини можна дізнатися?

Вона спокійно відклала ручку.

— Наталя.

— Дуже приємно. Сподіваюся, Максим не надто вас завантажив роботою?

— Роботи достатньо.

— Може, після роботи вип'ємо кави?

Я ледве стримував сміх.

Оце так Андрій...

Зазвичай спокійний, урівноважений, розважливий чоловік. Але варто було йому побачити дівчину, яка припала до душі, як ніби хтось натискав невидиму кнопку.

Наталя ж навіть не змінила виразу обличчя.

— Дякую за пропозицію, але я не змішую особисте життя з роботою.

Спокійно.

Ввічливо.

Без жодної грубості.

Андрій не здавався.

— Тоді, можливо, у вихідний?

— Думаю, це теж буде недоречно.

Вона сказала це настільки стримано й офіційно, що навіть мені стало трохи шкода друга.

— Перепрошую, але мені потрібно закінчити аналіз документів.

І знову повернулася до роботи.

Наче цієї розмови взагалі не було.

Андрій мовчки повернувся до мене.

Я не витримав.

— Ну що?

Він тихо засміявся.

— Холодна.

— Дуже.

— І завжди така?

— Поки що не знаю.

Я краєм ока подивився на Наталю.

Вона навіть не звертала на нас уваги.

Працювала так само зосереджено, ніби кілька хвилин тому її ніхто не намагався запросити на каву.

І чомусь саме ця її реакція мені сподобалася.

Жодного кокетства.

Жодного бажання сподобатися.

Лише ввічливість, холодна стриманість і чітке дотримання робочого етикету.

«Ох і характер...» — подумав я, ледве стримуючи усмішку.

Здається, Андрію доведеться дуже постаратися, якщо він справді вирішить завоювати її увагу.

Коли Андрій пішов, я ще кілька секунд дивився на зачинені двері, а потім перевів погляд на Наталю. Вона ніби й не помітила того маленького спектаклю, який щойно відбувся. Спокійно перегортала сторінки звітів, робила нотатки й повністю занурилася в роботу.