Розділ 6

Максим

Ну ось і з'явилася моя Наталя.

Саме так я чомусь подумав, коли вона зайшла до офісу. Не «нова працівниця», не «кандидат, якого я взяв на роботу», а саме Наталя. Можливо, тому що вчорашня співбесіда залишила після себе більше вражень, ніж я очікував.

Я дочекався, поки вона розкладала речі на своєму місці, і вирішив одразу пояснити, чого від неї хочу.

Хоча, якщо бути чесним із самим собою, я й сам ще не до кінця розумів, як саме має виглядати ця посада.

— Наталю, хочу пояснити вам, що саме я бачу у вашій роботі.

Вона уважно подивилася на мене.

— Я хочу, щоб ви не просто перевіряли цифри у звітах. Мені потрібна людина, яка буде бачити всю картину. Де є проблеми, де можна щось покращити, де компанія втрачає гроші або, навпаки, де є можливості для розвитку.

Я зробив паузу.

— Якщо чесно, ця посада нова. Тому багато речей ми будемо формувати вже в процесі роботи.

Вона спокійно кивнула.

І чомусь мені сподобалося, що вона не почала нервувати через невизначеність.

Я відкрив папку з документами.

— Тут звітність за останні два роки. Поки що хочу, щоб ви просто поверхнево її переглянули. Без глибокого аналізу. Мені потрібно зрозуміти ваш погляд на ситуацію, як ви працюєте з інформацією.

Вона взяла папку й переглянула обсяг документів.

— Це тільки поверхневий аналіз?

Я ледь усміхнувся.

— Так. Принаймні поки що.

— Добре. Я подивлюся.

У її голосі не було страху від такої кількості роботи. Лише спокійна готовність розібратися.

Ще вранці я спеціально підготував для неї робоче місце у своєму кабінеті.

Окремого приміщення для нової посади ще не було, а чекати кілька тижнів я не хотів.

Тому поруч із моїм столом поставили ще один — для неї.

— Якщо вам буде незручно працювати тут, скажіть. Пізніше знайдемо окремий кабінет.

Наталя озирнулася навколо.

Спочатку я намагався не звертати на неї уваги.

У мене була своя робота, свої завдання, свої проблеми, які нікуди не зникли лише тому, що в кабінеті з'явилася нова людина. Але через деякий час сам не помітив, як почав відволікатися.

Я спостерігав за тим, як вона працює.

Наталя не просто переглядала документи. Вона занурювалася в них повністю. Читала рядки, поверталася до попередніх сторінок, щось записувала у блокнот, ніби збирала маленькі деталі в одну велику картину.

І чомусь я почав помічати речі, які не мав би помічати.

Вона була красивою.

Не тією глянцевою красою, яку часто створюють дорогий одяг і макіяж. Її краса була іншою. Простою, живою.

Її очі першими видавали емоції. Коли вона була зосереджена, вони ставали серйозними, уважними. Коли щось її дивувало — в них з'являвся легкий блиск.

Коли вона замислювалася, то мала цікаву звичку стукати ручкою чи олівцем по щоці, ніби так їй було легше скласти думки докупи.

А коли нервувалася або щось її дратувало, вона несвідомо закушувала губу.

Особливо смішно було спостерігати за її реакцією, коли їй щось не подобалося.

Наталя не сварилася.

Ні.

Вона просто трохи хмурилася, дивилася тим самим серйозним поглядом і мовчки давала зрозуміти, що з нею краще не сперечатися.

«Характер ще той», — подумав я одного разу, ледь стримуючи усмішку.

Злюка.

Саме так.

Але чомусь ця її впертість не дратувала.

Навпаки.

У ній була сила.

Вона не намагалася всім сподобатися, не підлаштовувалася і не боялася сказати свою думку.

І це було незвично.

За останні роки я звик, що люди поруч або намагаються мені догодити, або бояться сперечатися. А Наталя могла спокійно висловити свою думку, навіть якщо знала, що вона може мені не сподобатися.

І, здається, саме це мене й зачепило найбільше.

Я швидко відвів погляд від її столу й повернувся до роботи.

Зараз вона була просто моїм працівником.

Моїм аналітиком.

І мені варто було про це пам'ятати.

Але десь глибоко я вже розумів...

Наталя точно не буде звичайним працівником у моєму житті.

— Мені нормально. Головне, щоб я могла працювати.

Я кивнув.

Проста відповідь.

Без зайвих вимог.

Саме це в ній і дивувало.

Більшість людей на її місці одразу б почали питати про окремий кабінет, додаткові умови чи привілеї.

А її цікавила тільки робота.

Я повернувся до своїх документів, а вона почала переглядати звіти.

У кабінеті запанувала тиша.

Але це була не незручна тиша.

Навпаки.

Вперше за довгий час мені здавалося, що поруч сидить людина, яка не просто виконує накази.

Вона думає.

І, можливо, саме такої людини мені весь цей час не вистачало.
Робочий день тривав спокійно. Я намагався займатися своїми справами: відповідав на листи, переглядав договори, підписував документи. Але сам не помічав, як час від часу відривався від монітора й дивився на Наталю.

Вона повністю поринула в роботу.

Перед нею лежала ціла купа звітів за два роки, але, здається, її це зовсім не лякало. Вона уважно перегортала сторінки, робила короткі позначки в блокноті, іноді поверталася на кілька сторінок назад, ніби зв'язувала окремі цифри в одну картину.

І саме тоді я почав помічати те, чого не бачив учора.

Вона була красивою.

Не тією красою, яку показують на обкладинках журналів чи в рекламі.

Ні.

Її краса була зовсім іншою.

Спокійною.

Справжньою.

У неї були неймовірно виразні очі. Вони ніби жили окремим життям. Коли вона знаходила щось цікаве у звітах, у них з'являвся легкий блиск. Коли замислювалася — погляд ставав серйозним і зосередженим.

А її міміка...

Вона навіть не здогадувалася, наскільки легко її можна читати.

Коли Наталя над чимось думала, вона несвідомо постукувала ручкою по щоці, зовсім тихо, ніби відбивала якийсь ритм, зрозумілий лише їй. Якщо знаходила щось дивне або незрозуміле, ледь нахиляла голову набік і трохи примружувала очі.