Розділ 5

Наталя

Ура!

Я досі не могла повірити, що це сталося.

Договір лежав у моїй сумці, і я кілька разів за дорогу додому перевіряла, чи він справді там. Наче боялася, що відкрию сумку, а там нічого не буде. Що це все виявиться просто гарним сном, який закінчиться, щойно я прокинуся.

Але ні.

У мене була робота.

Справжня робота.

Не тимчасова підробітка на кілька місяців, не місце, звідки мене можуть попросити піти через чергові сімейні обставини.

Я нарешті мала шанс.

І найголовніше — людина навпроти мене не побачила в моїй історії лише проблеми. Максим Андрійович побачив у мені спеціаліста.

Я йшла вулицею й сама не помічала, як усміхаюся.

Звичайно, попереду було багато роботи. Нова посада, нові обов'язки, велика відповідальність. Я розуміла, що буде нелегко.

Але сьогодні хотілося просто порадіти.

Хоч трішки.

Тому, проходячи повз знайому кав'ярню, я зупинилася.

Це було наше із Софією маленьке місце. Тут ми іноді дозволяли собі посидіти за чашкою гарячого шоколаду чи кави, коли хотілося забути про всі проблеми хоча б на годину.

Я зайшла всередину, і мене одразу зустрів знайомий аромат свіжої випічки та кави.

— Добрий день, — привіталася я.

— Добрий день. Що сьогодні бажаєте?

Я подивилася на вітрину й одразу побачила його.

Торт «Три шоколада».

Наш улюблений.

Мій і Софії.

Зазвичай ми купували один шматочок і ділили навпіл, бо цілий торт був для нас розкішшю.

А сьогодні...

Сьогодні я могла дозволити собі маленьке свято.

— Мені, будь ласка, цілий торт «Три шоколада».

Продавчиня здивовано усміхнулася.

— Цілий?

Я теж усміхнулася.

— Так. Сьогодні особливий день.

Вийшовши з кав'ярні з коробкою в руках, я відчула якусь легкість.

Можливо, для когось це був просто торт.

А для мене — доказ того, що ми із Софією не дарма так довго боролися.

Я міцніше притиснула коробку до себе й пішла додому.

Хотілося швидше побачити сестру.

Хотілося сказати їй:

«Софіє, у нас вийшло».

І вперше за довгий час дозволити собі просто радіти.

Я відкрила двері квартири й одразу почула знайомий звук телевізора з кімнати. Усмішка сама з'явилася на обличчі. Як би важко не було, як би не втомлювалася, але повертатися додому до Софії завжди було найкращою частиною дня.

— Я вдома! — голосно сказала я.

— Наталю! — одразу почувся її голос.

Софія вибігла мені назустріч, і я ледве встигла поставити коробку з тортом на тумбу, як вона вже обіймала мене.

— Ти сьогодні якась дуже весела.

— А ти спостережлива, — засміялася я.

Я зняла пальто, поставила сумку й озирнулася навколо. У квартирі було чисто, на столі стояла готова вечеря, а біля дивана лежали акуратно складені зошити.

— Уроки зробила?

— Звичайно, — гордо відповіла Софія. — Я вже не маленька.

Я усміхнулася.

Для мене вона завжди залишалася тією одинадцятирічною дівчинкою, яка ховалася за моєю спиною після похорону батьків і боялася залишитися сама. Але тепер переді мною була майже доросла дівчина.

Ми сіли вечеряти, і, як завжди, Софія почала розповідати все, що сталося за день.

— У нас сьогодні був відкритий урок, — сказала вона, беручи шматочок їжі. — Тема була «Ким я бачу себе в майбутньому».

— І ким же ти себе бачиш? — запитала я.

Вона одразу оживилася.

— Я хочу бути вчителькою.

— Серйозно?

— Так. Педагогом молодших класів. Я хочу працювати з дітьми. Мені подобається пояснювати щось іншим, допомагати їм. Я думаю, що хочу вступити в педагогічний інститут.

Я дивилася на неї й не могла стримати усмішки.

У її голосі було стільки впевненості.

— Ти знаєш, я думаю, у тебе вийде.

— Правда?

— Правда. У тебе завжди було багато терпіння.

Вона засміялася.

— Наталю, ти зараз згадуєш, як я у п'ять років змусила тебе двадцять разів пояснювати мені домашнє завдання?

— Я згадую, як ти могла довести мене до нервового зриву, а потім зробити таке обличчя, що я все одно не могла сердитися.

Ми разом розсміялися.

Після вечері я нарешті поставила на стіл коробку.

— А це що? — здивовано запитала Софія.

— Маленьке святкування.

Коли вона побачила торт, її очі загорілися.

— «Три шоколада»?

— Наш улюблений.

— Наталю, ти купила цілий?

Я кивнула.

— Сьогодні можна.

Ми сиділи на кухні, їли торт і просто насолоджувалися моментом. Без думок про рахунки, проблеми чи майбутнє.

Тільки ми.

Тільки наш маленький вечір щастя.

Звичайно, я не стала розповідати Софії всі подробиці співбесіди. Лише коротко сказала, що мене взяли на роботу, що умови хороші і що завтра починається новий етап.

— Я знала, що ти зможеш, — сказала вона.

І чомусь саме ці слова означали для мене більше, ніж будь-яка похвала.

Коли ми прибрали зі столу, було вже пізно.

— Треба спати, — сказала я.

— Завтра школа.

— А в мене перший робочий день.

— Ти хвилюєшся?

Я замислилася.

— Трохи.

Софія посміхнулася.

— Ти завжди так кажеш, а потім справляєшся.

Я похитала головою.

— Звідки ти така мудра взялася?

— Від тебе.

Ці слова змусили мене на секунду завмерти.

Я лише усміхнулася й обійняла її.

Уночі я довго не могла заснути. Думки крутилися навколо нової роботи, нових людей і завтрашнього дня. Було страшно. Але вперше за довгий час цей страх був не від безвиході.

Це був страх перед чимось новим.

А вранці будильник пролунав занадто швидко.

Новий день.

Новий етап.

Нова Наталя.