Розділ 3

Максим

Перші п'ять кандидатів були просто ніякі. Усі як один приходили з гарно складеними резюме, дипломами й упевненими посмішками. Але варто було перейти від красивих слів до справи, як ця впевненість кудись зникала. Одні губилися, інші починали виправдовуватися, треті намагалися вгадати правильну відповідь, навіть не аналізуючи цифри. З кожною наступною співбесідою я все більше переконувався, що знайти справжнього аналітика значно важче, ніж здається.

Я вже хотів попросити секретарку перенести решту співбесід на інший день, коли у двері тихо постукали.

— Заходьте.

До кабінету зайшла та сама дівчина, яку я помітив у коридорі.

Наталя.

На перший погляд — абсолютно звичайна. Невисока, без яскравого макіяжу чи дорогого вбрання. Таку легко не помітити серед натовпу. Але варто було подивитися їй в очі, як перше враження зникало. У її погляді читалося життя. Не легке й безтурботне, а таке, що не раз випробовувало на міцність. Здавалося, доля добряче потріпала її, але так і не змогла змусити опустити руки. Саме цей погляд і зачепив мене ще тоді, коли я проходив коридором.

«Ну що ж... подивимося», — подумав я.

— Добрий день, Наталю. Проходьте, сідайте.

Вона спокійно привіталася й зайняла місце навпроти. Без зайвого хвилювання, без бажання будь-що сподобатися. Просто чекала, коли почнеться співбесіда.

Я відкрив теку із завданням і простягнув їй документи.

— Усі кандидати виконують однакове завдання. Перед вами фінансові звіти. Потрібно знайти помилки та невідповідності. Час не обмежений.

Наталя мовчки кивнула, взяла папери й почала працювати. Я спеціально не спостерігав за кандидатами під час виконання завдання. Зазвичай у цей час переглядав документи або відповідав на листи. Але цього разу сам не помітив, як кілька разів підняв очі. Вона не панікувала, не гарячкувала, не бігала поглядом по сторінках. Вдумливо читала, робила позначки олівцем і час від часу поверталася до попередніх таблиць, ніби складала в голові єдину картину.

Минуло не більше десяти хвилин.

— Максиме Андрійовичу, — спокійно звернулася вона.

Я підняв голову.

— Уже закінчили?

— Так. Думаю, знайшла все, що ви навмисно заховали.

У кутиках моїх губ ледь помітно смикнулася усмішка.

Цікаво...

Вона не сказала: «Я спробувала» чи «Мені здається». Вона була впевнена у своїй роботі.

Я взяв звіти до рук. Перша помилка. Правильно. Друга. Теж. Третя — та сама, яку більшість кандидатів навіть не помічали, бо вона ховалася не в цифрах, а в логіці побудови звіту.

Я повільно відклав папери на стіл.

Схоже, сьогоднішній день нарешті переставав бути марно витраченим.

Я ще раз переглянув її резюме й відклав теку вбік.

Якщо чесно, воно мене зовсім не вразило. Незакінчена вища освіта. Кілька місць роботи, на кожному — не більше пів року. Для більшості керівників цього вже було б достатньо, щоб відмовити.

Я переплів пальці й уважно подивився на Наталю.

— Якщо дозволите, поставлю особисте запитання.

— Звичайно.

— Ваше резюме... Воно викликає більше запитань, ніж відповідей. Ви часто змінювали роботу. Пів року, чотири місяці, знову пів року... Чому?

Вона не поспішала відповідати. На мить опустила погляд, ніби збиралася з думками.

— Бо життя так склалося, — тихо сказала вона. — Коли мені було двадцять років, мої батьки загинули в автомобільній аварії.

Я мовчки слухав.

— Моїй молодшій сестрі тоді було лише одинадцять. Родичів, які могли б її забрати, не знайшлося. Якщо чесно, їх не дуже й цікавило, що з нами буде далі. Єдиний варіант, який запропонували органи опіки, — дитячий будинок.

Вона ледь усміхнулася. Але в тій усмішці було більше болю, ніж радості.

— Я не могла цього допустити. Тому оформила опікунство.

Я відчув, як усередині щось стиснулося.

Дитячий будинок...

Ці два слова боляче відгукнулися десь глибоко в душі.

— Через це довелося залишити навчання, — продовжила Наталя. — Потрібно було працювати, оплачувати квартиру, годувати нас обох. А коли роботодавці дізнавалися, що я опікун неповнолітньої сестри, усе закінчувалося однаково. Варто було Софії захворіти чи виникнути якійсь проблемі в школі, як мені доводилося відпрошуватися. Не всім це подобалося.

— Тобто вас звільняли?

Вона похитала головою.

— По-різному. Десь просили написати заяву за власним бажанням. Десь прямо говорили, що їм потрібен працівник без сімейних обставин. Я нікого не звинувачую. Просто... так складалося.

Я кілька секунд мовчав.

Переді мною сиділа дівчина, яка не скаржилася на життя. Не намагалася викликати жалість. Вона просто чесно відповідала на моє запитання.

— І ви жодного разу не пошкодували, що стали опікуном? — несподівано для самого себе запитав я.

Вона навіть не задумалася.

— Жодного. Софія — моя сестра. Вона моя сім'я. Якби довелося прожити все ще раз, я знову зробила б той самий вибір.

Я мимоволі усміхнувся.

У цій дівчині було значно більше сили, ніж можна було побачити з першого погляду.

Ми ще трохи поговорили про навчання, її досвід роботи, плани на майбутнє. Наталя відповідала впевнено, без пафосу й намагання прикрасити свої досягнення. Якщо чогось не знала — так і казала. Якщо була в чомусь впевнена — аргументувала свою думку.

Коли розмова добігла кінця, я вже майже не дивився на її резюме.

Воно більше не мало значення.

Переді мною сиділа людина, яка знала ціну відповідальності, не боялася труднощів і не шукала легких шляхів.

Здається...

Я знайшов саме того кандидата, якого шукав.