Розділ 2

Наталя

Я майже бігла вулицею, раз у раз поглядаючи на годинник. Ще трохи — і запізнюся. Ну чому саме сьогодні автобус вирішив їхати повільніше? Я сильніше стиснула ремінець сумки й прискорила крок. Ця співбесіда була для мене не просто ще однією спробою знайти роботу. Вона була шансом. Можливо, останнім шансом перестати рахувати кожну гривню до зарплати.

За останній місяць я вже збилася з рахунку, скільки разів сиділа навпроти роботодавців. Спочатку все було чудово: уважно читали резюме, ставили запитання, навіть усміхалися. А потім починалися ті самі фрази, які я вже знала напам'ять.

«Ви ще надто молода.»

«У вас незакінчена вища освіта.»

«Ви не заміжня. А раптом одружитеся, підете в декрет?»

А коли дізнавалися, що я офіційний опікун молодшої сестри, усе ставало ще простіше.

«Вибачте, але ми шукаємо працівника, який зможе повністю віддаватися роботі.»

Наче я не могла.

Наче відповідальність за Софію робила мене гіршим спеціалістом.

Я лише гірко усміхнулася.

Якби вони знали, скільки всього мені довелося навчитися за останні п'ять років, то навряд чи сумнівалися б у моїй відповідальності. Життя дуже швидко змушує дорослішати, коли замість студентських конспектів ти оформлюєш документи в органах опіки, вчишся оплачувати комунальні послуги, купуєш продукти й пояснюєш одинадцятирічній дитині, чому мама більше ніколи не повернеться.

Я зітхнула й зупинилася біля високої сучасної будівлі.

«Кавуся».

Саме тут сьогодні проходила співбесіда.

Чомусь назва викликала теплу усмішку. Домашня. Затишна. Наче не велика компанія, а маленька кав'ярня біля будинку.

— Добрий день, — звернулася я до дівчини на рецепції. — Підкажіть, будь ласка, де проходить співбесіда на посаду аналітика?

Вона привітно усміхнулася, пояснила, на який поверх піднятися, і побажала успіху.

«Дякую. Він мені сьогодні точно знадобиться...» — подумала я.

У приймальні вже сиділо кілька кандидатів. Я тихенько привіталася й зайняла вільне місце біля вікна. До співбесіди залишалося ще кілька хвилин.

Я сперлася спиною на крісло й мимоволі усміхнулася, згадавши Софію.

Учора вона вкотре влаштувала маленький спектакль.

— Наталю, якщо мене завтра викличуть до дошки, я прикинусь непритомною.

— Софіє.

— Ну що? План же геніальний.

— Геніальний. Тільки після школи ми поїдемо не додому, а до лікаря. І всі аналізи доведеться здати по-справжньому.

Вона тоді так смішно скривилася, що ми обидві розсміялися.

Моя маленька бешкетниця.

Хоч іноді й доводила мене до сивини своїми витівками, але саме вона щоранку нагадувала, заради чого я не маю права опускати руки.

«Нічого, Наталю, — подумки сказала я сама собі. — Ще одна співбесіда. Не перша й не остання. Якщо відмовлять — переживеш. Уже переживала. Але якщо сьогодні пощастить... Можливо, саме сьогодні життя нарешті вирішить тобі усміхнутися.»

Я глибоко вдихнула.

Серце все одно билося швидше.

Страх нікуди не зник.

Та цього разу разом із ним жила й дивна надія.

— Наталіє, заходьте, будь ласка.

Я підвелася, поправила піджак і, ще раз глибоко вдихнувши, зробила крок до дверей, за якими на мене чекала співбесіда, що могла змінити все моє життя.