Розділ 1.1

Максим

Я дивився крізь панорамне вікно свого кабінету на ранковий Львів. Місто повільно прокидалося, вулицями поспішали люди, а в моїй голові панував суцільний хаос. Два тижні тому я був упевнений, що найгірше позаду. «Кавуся» стрімко розвивалася, відкривалися нові заклади, прибутки зростали. Але один дзвінок перевернув усе.

Інформація витікала.

Не просто окремі цифри чи фінансові показники. Конкуренти знали про наші плани ще до того, як ми встигали їх затвердити. Вони відкривали кав'ярні поруч із нашими майбутніми локаціями, змінювали ціни саме тоді, коли ми запускали акції, навіть постачальників перехоплювали дивним чином.

Спочатку я думав, що це збіг.

Потім — що хтось із партнерів надто балакучий.

Та після внутрішньої перевірки все стало очевидним.

«Щур» сидів у моєму офісі.

Найгірше було те, що сліди вели до аналітичного відділу. Саме там зберігалася інформація про фінанси, плани розвитку, закупівлі та майбутні відкриття.

Я не міг дозволити собі ризикувати.

Тому ухвалив найважче рішення за останні роки.

Повністю розформувати відділ.Без винятків.

Навіть тих, кому ще вчора довіряв.

Можливо, хтось із них був невинним. І ця думка не давала мені спокою. Але якщо залишити хоча б одну людину, яка працювала на конкурентів, наслідки могли стати катастрофічними.

Саме тому сьогодні в коридорі сидітимуть десятки кандидатів.

Я починав усе заново.

У двері тихо постукали.

— Заходьте.

До кабінету зайшли двоє чоловіків.

— Ти хоч сьогодні спав? — усміхнувся Юрій Павлович Гнатюк, мій найкращий друг.

— По мені так видно?

— Видно, — хмикнув він. — Очі червоні.

Ми були знайомі майже все життя.

Разом росли в дитячому будинку.

Разом проходили через голод, образи й дитячі бійки.

Коли життя розвело нас різними дорогами, дружба залишилася. Юра став фінансистом і працював у великій міжнародній компанії. У «Кавусі» він ніколи не працював, але якщо мені була потрібна допомога, достатньо було одного дзвінка.

Поруч сів ще один мій друг.

Артем Ігорович Бондар.

Адвокат.

Кримінальний адвокат, якщо бути точним.

Його робота була далека від кавового бізнесу, але в питаннях закону я довіряв лише йому.

— Ну що, розповідай, — сказав Артем. — Юра вже коротко пояснив ситуацію, але я хочу почути все від тебе.

Я важко видихнув.

— У нас кріт.

Запала тиша.

— Упевнений? — спитав Юра.

— На сто відсотків.

Я відкрив ноутбук і повернув екран до них.

— Ось дати наших внутрішніх нарад. А ось дії конкурентів. Різниця — один-два дні.

Артем уважно переглянув документи.

— Це вже не випадковість.

— Саме тому я звільнив увесь аналітичний відділ.

Юра здивовано свиснув.

— Радикально.

— Зате безпечно.

— А якщо серед них були невинні?

Я на секунду заплющив очі.

Саме це питання я ставив собі щовечора.

— Можливо, були. Але я не можу ризикувати компанією, яку будував майже десять років.

Артем поклав теку на стіл.

— З юридичного боку ти все зробив правильно. Але знайти винного буде непросто.

— Я знаю.

— Тому не поспішай довіряти новим людям, — додав Юра. — Гарний спеціаліст не завжди хороша людина.

Я сумно всміхнувся.

— У дитячому будинку нас цього навчили ще раніше.

Ми всі троє на кілька секунд замовкли.

Нам не потрібно було пояснювати один одному, що означає зрада.

Ми надто добре знали її ціну.

Я подивився на годинник.

За пів години почнуться співбесіди.

Десь серед десятків кандидатів мала бути людина, яка допоможе мені знову побудувати сильну команду.

Головне — цього разу не помилитися.