Розділ 17. Сорок вісім хвилин

Перші п'ять хвилин на записі не було нічого, окрім чорного екрана й приглушених звуків: вітер, кроки, чиєсь дихання, шурхіт тканини. Олег сидів, нахилившись до монітора, і слухав це чуже, нерівне дихання. Він зрозумів, що це дихання Тараса.

Потім з'явилася картинка, трохи розмита, нервово тремтяча, знята крізь вузьку щілину. Передпокій. Двері. За ними, трохи вбік, кімната, де світилося тепле світло лампи. На дивані сиділи двоє. Дівчина півлежала, закинувши ноги на подушки. Поруч із нею, розслаблено, по-хазяйськи, сидів хлопець, якого Олег бачив лише на фотографіях із шкільного стенда: Артем Сидоренко.

Він не відвертався. Дивився на все до кінця.

«Він же прийде о четвертій».

«Та хай приходить. Хай подивиться».

Голос дівчини був м'який, співучий, трохи грайливий. Олег відразу зрозумів, чому хлопець їй вірив. Такий голос не здається фальшивим. Саме в цьому й була його сила.

«Не знаю. Поки не набридне». Пауза, шурхіт подушок. «Знаєш, найкраще те, як він на мене дивиться. Просто відчуваєш, що я для нього як сонце».

Олег не рухався. Лише пальці на краю столу повільно зблідли. Він слухав далі. Про гаражі. Про дощ. Про Лізку, яка «ледь не померла зі сміху». Про те, що хлопця можна попросити стрибнути в річку, і він стрибне. «Мій песик».

У нього зсередини піднімалася важка, чорна хвиля, і він знав її добре. Це була не злість, не відраза. Це було щось гостріше, чистіше, те, що колись заставило його сісти за кухонний стіл і писати імена на аркуші паперу. Він знав цю хвилю, бо вже ходив нею. Він подивився на фотографію Софійки в рамці й повільно, глибоко вдихнув. Потім видихнув. Ще раз. Хвиля відступила, неохоче, як вода, що залишає берег.

«Мені навіть цікаво, що він зробить, коли все зрозуміє. Хочеться побачити його обличчя. Як воно зламається. Ці очі. Вони будуть такі... порожні».

Олег зупинив запис. Закрив очі й довго сидів у тиші.

Потім відкрив знову й вимкнув звук, щоб не чути, і дивився на дівчину. Вона була вродлива, юна, тендітна. Коли усміхалася, на щоці з'являлася маленька ямочка. Він подумав, що її теж колись хтось гладив по голові, читав вечорами казки, цілував у маківку. Що в неї теж є мати, яка вважає її ангелом. І що саме цього він не міг пробачити.

Увесь запис він дивився без звуку, до кінця, до того моменту, коли камера почала хитатися й наприкінці показала тільки сходи й стіну. Потім увімкнув звук і прослухав останні слова: чужий, спокійний шепіт самого Тараса, який виключав запис: «Усе».

Олег зробив три копії. Одну на зовнішній диск, який сховав у порожній банці з-під кави. Другу на флешку, яку сунув у кишеню. Третю, зашифровану, на хмарне сховище, доступ до якого знав лише він і ще одна людина, яка не повинна була про це знати. Усе це він робив повільно, механічно, як робив колись у кабінеті, коли дуже важливі речі мусили лишитися в безпеці.

О десятій ранку він прийняв душ, поголився, одягнув чисту сорочку. Подивився в дзеркало: на нього дивився втомлений чоловік із запалими очима. Олег. Віктор. Хтось між ними.

У відділі він відмітився, перекинувся двома словами з черговим, зазирнув до кабінету, де сиділо троє його колег. Ніхто нічого не запитав. Ніхто не поглянув довше, ніж треба. Це було добре. Це означало, що поки що ніхто нічого не знає.

Коваленка в кабінеті не було.

О дванадцятій Олег сказав черговому, що поїде опитати родину загиблого, і вийшов.

Мельники жили на третьому поверсі старої п'ятиповерхівки, у під'їзді з облупленими стінами й густим запахом сирості. Олег піднявся повільно, зупинився перед дверима, де на фарбі ще були сліди від старого замка, і прислухався. Тиша. Він постукав.

Двері відчинила жінка у темному светрі й чорній хустці. Невисока, худа, з втомленим, нерухомим обличчям, на якому не лишилося ні сліз, ні виразу. Тільки очі, великі, сірі, які він упізнав одразу. Такі самі очі були в хлопця.

— Галино Іванівно? — тихо спитав він. — Я Олег Гаврилюк, з райвідділу. Можна зайти?

Вона довго дивилася на нього. Потім мовчки відступила вбік.

Квартира була така, якою він її уявляв. Тісна, чиста, з вицвілими шпалерами, облупленою підлогою і запахом борщу. У вітальні на дивані спав чоловік. Він лежав обличчям до спинки, у витягнутій футболці, поряд на підлозі стояла порожня пляшка. Жінка глянула на нього й тихо промовила:

— Не будіть. Він... вчора багато випив.

Олег кивнув. Вони пройшли на кухню. Вона вказала на стілець, сама лишилася стояти біля плити, склавши руки на животі. На столі стояла нетронута чашка чаю, поряд лежала фотографія в простій рамці: хлопчик років десяти, в картатій сорочці, з серйозним поглядом і двома маленькими вухами, що трохи відстовбурчувалися.

— Мені дуже шкода, — сказав Олег. Голос його звучав глухо. — Я був на даху. Ввечері. Я хотів його зупинити.

Вона повільно підвела очі.

— Ви?

— Так.

Жінка довго мовчала. Потім повільно сіла напроти нього, випрямивши спину, і він побачив, як у неї тремтять руки, сховані під столом.

— Що він сказав? — спитала вона так тихо, що Олег ледь розчув.

Він відчував, що кожне слово зараз має вагу, більшу, ніж він міг витримати. Він не збирався розповідати їй про три вбивства. Не мав права. Не зараз.

— Він був дуже втомлений, — сказав він повільно. — Сказав, що йому боляче. Що більше не може. Я просив його зійти. Він мене слухав. Він навіть... вагався. Було мить, коли я думав, що все вийде. Але...

Він замовк. Жінка дивилася на свої руки.

— Я шість років мовчала, — сказала вона раптом. Голос її був рівний, але під ним ходило щось гостре, мов лезо. — Знала. Бачила. Він приходив зі школи весь у синцях, мовчав. Я бачила, як він ховає порвані речі. Але нічого не казала. Я думала: нехай. Він дорослішає. Він сам розбереться.

— Ви ходили до міліції, — тихо сказав Олег.

Вона здригнулась і підвела на нього очі.

— Звідки ви знаєте?

— Він записав. У щоденнику.

Її обличчя вперше змінилося. Це був не крик і не сльози, а щось тихіше й страшніше: ніби зсередини в ній повільно трісла остання перебірка.