Кохання подолає все

Вони познайомились, коли розцвітали вишні, сади були завернуті в білі покривала з ніжними рожево-білосніжними зонтиками, у повітрі розливався солодкий аромат квітів, сонце вже торкалось теплом землі і благодатно розливалось хмільним, густим, золотистим заревом на все навколо. Все оживало, цвіло, співало.

Він одразу привернув її увагу. Високий, ставний, широкоплечий, з яскравими, лукавими іскорками в зелених очах і нахабною, але щирою посмішкою.

А він подивився в її очі, і вже не зміг відвести погляду. Маленька, тендітна, але то лише на перший погляд, красуня. Здавалося, в ній вирує саме життя Всесвіту. Такою активною, веселою, життєрадісною вона була.

Олександр і Олександра.

Саша і Саша.

Вона жартувала, що вони тепер назавжди стали C2.

Через місяць знайомства, на велике здивування батьків, вони одружилися. Друзі казали: «Ти що, з глузду з’їхав? Так рано себе поневолювати!» Подруги казали: «Ти що, з глузду з’їхала, ти ж його зовсім не знаєш!» Але вони удвох вирішили і думки інших вже були зайвими і непотрібними.

Життя прямувало невпинним кроком далі. Вона закінчила вчитися, він працював програмістом.

Потім Саша влаштувалась на роботу вчителем молодших класів, любила свою роботу, дітей. Дізналася, що вагітна. Саша бігав навколо неї, що іноді було враження, що він вагітний разом з нею. Переживав, постійно дзвонив. Для неї все було ніби в казці.

Але кожна казка має властивість змінюватись, або закінчуватись…

ХХХХХХ                                                  ХХХХХХ                                                                               ХХХХХХ

Почалась війна…

Постріли…Крики…Біг…Знову постріли…Постріли у відповідь…Вибухи…Кров…Біль…І так, по колу…

Ранок. День. Вечір. Ніч. Вже звичні солдацькі будні. Спочатку йому було дуже важко. Дуже боліла голова від постійних звуків пострілів, вибухів. Навіть, таблетки не допомагали. Але з часом звик і до пострілів, і до криків, до того, що є лише година поспати, і ти просто провалюєшся в сон в приміщенні чи на свіжому повітрі, не заважала вже, навіть, холодна земля.

Така вже людська здатність до всього звикати. І чим було важче, тим швидше він звикав. І чекав…Жив і тримався лише тими моментами, коли міг подзвонити до своєї С2, своєї коханої Саші.

Народився їхній синочок. Це була найкраща новина, яку він, взагалі, чув. Він став татом! І мав повернутися додому! Саша назвала сина на честь його, Олександра, батька, Владиславом. Дружина і син, були тією силою, що тримала його, давала наснагу боротись, мріяти про їхнє спільне майбутнє, про те, як повернеться і обійме сина.

Але жив у ньому і страх. Він іноді підіймав свою голову і баламутив думки Саші. Страх стати для неї тягарем. Якщо вже щось має статися, то хай то буде раз і немає його. І все. Їй не доведеться з ним няньчитися, мучитися з калікою. Не стало і не стало.

Та відомо, що завжди, те, чого найбільше боїшся, завжди стається…

Знову бій…Їх накрили…Пекучий біль…Тиша…Темрява…

хххххххх                                                        хххххх              ххххххххх

Спочатку було дуже важко. Вона звикла до того, що Саша завжди поруч. Тепер жінка залишилася тут одна. Жила лише годинами, коли він дзвонив, говорив з нею. В інший час все було як в тумані, щось відбувалося, та то її мало цікавило.

Плакала. Довго…Ставало краще. Потім почала звикати. Мала думати вже про народження їх дитини, підготувати все до родів. Говорила, співала,розповідала казки їх синові. Відчувала, як малюк у відповідь рухається і оживала.

Потім народився синочок. Владік був копією татка. Навіть, коли щось не подобалось, морщив носик точнісінько як Саша.

Знала, що дочекається чоловіка. Жила надією. Просто кожен день вставала, робила звичні справи і вірила. А більше нічого й не залишалось…

А потім, раптом, серед ночі, серце боляче закололо, в очах потемніло, стало бракувати повітря. Вона встала, подивилась на сина, тремтячими руками прикрила дбайливо його ковдрою. Ніби відпустило, але тривога не полишала.

А потім він не вийшов на зв’язок…День…Два…Тиждень…Два…Вона телефонувала всюди, куди лише могла і звідусіль чула лише одне: «Чекайте!».

Та серце відчувало: «Живий! Він – живий!» І вона дзвонила далі. І чекала… Наперекір всьому, що чула…Іноді, все що залишається, це віра і надія, але вони такі безмірні, що не дають впасти, а міцно тримають тебе за руку і ведуть далі.

                    ХХХХХХ                                           ХХХХХХХХ                           ХХХХХХ

                    Він прокинувся. Зрозумів, що янгол-охоронець його врятував. Спочатку думав, що на вулиці ніч, тому так темно. Але діагноз немилосердно розставив все на свої місця: струс мозку, широка рвана рана тім’яної області, опіки обличчя, рогівки, кон’юктиви верхніх дихальних шляхів, ампутація лівої кисті і втрата зору.

                    Телефон і документи при нападі ворожого війська розлетілися на шматки. Тому, дані записали, коли Саша прийшов у себе. Запитали телефони рідних, щоб подзвонити, він мовчав. Боявся, що…Ні! Хай краще думає, що помер…

                    Але за два тижні він вже мріяв хоча б почути голос дружини і щебетання сина. І врешті, не витримав. Хай краще скаже, що непотрібний, відмовиться від нього. Щоб не тішив себе ілюзією, не мучився. І наважившись, гукнув до себе медсестру. Дав дані дружини, батьків. А потім додав: «Скажіть…якщо…якщо їй…дружині…буде неприємно і вона…Нехай просто вийде з палати і все. Скажіть, що я…відпускаю її!

ххххххх                                        хххххххххх                                                      хххххххх

                   Місяць…місяць божевілля…телефонних дзвінків, зустрічей і…нічого…Лиш син і батьки допомагали Саші триматися. Жити і надіятися!