Сьогодні Мартуся вирішила залишити машину в гаражі і пройтися до роботи пішки. Вона як королева велично перетинала вулиці. Всі озиралися на красиву, високу білявку в ефектній сукні кольору «електрик». Мартуся незадоволено кривила обличчя, проходячи повз продавців квітів, двірників, бігаючих дітей, та бабусь, які бурхливо обговорювали щось на лавочках.
Всі відходили з її дороги, пропускали; хто обережно, хто з цікавістю, обертаючись.
Біля торгового центру, як завжди, було велике скупчення людей. З-за повороту раптом вибіг хлопчик з пакетиком в руках, міцно притиснутим до грудей. Хлопчина хотів встигнути перебігти дорогу на зелене світло, та зачепив випадково у поспіху Мартусю. Від несподіванки вона спочатку похитнулася, а потім боляче, з усієї сили штовхнула дитину у відповідь. Хлопчик випустив пакетик з рук і впав. З пакетика на брудну землю покотилися три жовтогарячих як сонце апельсинки. Хлопчина заплакавши, почав збирати апельсинки з землі, витираючи їх бережливо об свою кофтину.
«Що ж, Ви, тьотю, наробили…Я ж хотів йому віднести!
Розгнівана Мартуся схопила хлопчика за руку:
Дитина висмикнула руку затиснуту Мартусею і потягнулась до пакетика.
Нарешті Мартуся змогла його роздивитися. Перед нею стояв худий 8-річний хлопчик зі скуйовдженим світло-русявим волоссям, в довшій за його розмір, кофтині і спортивних потертих штанах, на ногах дитини були старенькі кросівки.
Дитина заплакала голосніше.
Зайшовши у відділок, Мартуся відразу запитала начальника поліції. Її провели до кабінету.
За столом сидів вже лисуватий, трішки огрядний чоловік, років п’ятдесяти. Побачивши хлопчика, він тепло усміхнувся.
При вимові Петром Івановичем її імені, Мартуся скривилась.
Петро Іванович підійшов до хлопчика і присів навпочіпки навпроти хлопчика:
Хлопчик завертів головою.
Юрчик тяжко зітхнув і помахав ствердно головою.
Петро Іванович мовчки почав набирати номер телефону і суворо поглянув на Мартусю:
Петро Іванович щиро розсміявся.
Через деякий час приїхала пані Софія, мама Мартусі. Влетівши в кабінет як відьма на мітлі, почала оглядати та обіймати доньку з причитуванням: «Ой лишенько, що ж то коїться! Хорошим людям покою немає!»