Мартуся

Сьогодні Мартуся вирішила залишити машину в гаражі і пройтися до роботи пішки. Вона як королева велично перетинала вулиці. Всі озиралися на красиву, високу білявку в ефектній сукні кольору «електрик». Мартуся незадоволено кривила обличчя, проходячи повз продавців квітів, двірників, бігаючих дітей, та бабусь, які бурхливо обговорювали щось на лавочках.

          Всі відходили з її дороги, пропускали; хто обережно, хто з цікавістю, обертаючись.

          Біля торгового центру, як завжди, було велике скупчення людей. З-за повороту раптом вибіг хлопчик з пакетиком в руках, міцно притиснутим до грудей. Хлопчина хотів встигнути перебігти дорогу на зелене світло, та зачепив випадково у поспіху Мартусю. Від несподіванки вона спочатку похитнулася, а потім боляче, з усієї сили штовхнула дитину у відповідь. Хлопчик випустив пакетик з рук і впав. З пакетика на брудну землю покотилися три жовтогарячих як сонце апельсинки. Хлопчина заплакавши, почав збирати апельсинки з землі, витираючи їх бережливо об свою кофтину.

          «Що ж, Ви, тьотю, наробили…Я ж хотів йому віднести!

          Розгнівана Мартуся схопила хлопчика за руку:

• Ти що виробляєш, миршавець! Розумієш, що я могла впасти і забруднити нову сукню!

Дитина висмикнула руку затиснуту Мартусею і потягнулась до пакетика.

• З Вами нічого не трапилось! А я…випадково так…
• Ти міг зіпсувати мою сукню! Ти це розумієш? І взагалі, куди так поспішав?
• До тата…-зітхнув хлопчина.

Нарешті Мартуся змогла його роздивитися. Перед нею стояв худий 8-річний хлопчик зі скуйовдженим світло-русявим волоссям, в довшій за його розмір, кофтині і спортивних потертих штанах, на ногах дитини були старенькі кросівки.

• Ясно все з тобою! Вкрав, мабуть, і втікав до своїх спільників, таких же злидарів як ти.
• Ні! Я до татка спішив, тьотю!- хлопчина знову розплакався.
• Мовчи обірванцю! То той твій татко, мабуть, і є твоїм спільником!

Дитина заплакала голосніше.

• Я Вам правду говорю, тьотю! Клянуся!
• Та не треба мені твоїх клятв! Знаю я вас таких!- перебила вона хлопчика і вхопивши його за руку, повела в найближче відділення поліції. По дорозі Мартуся набирала номер мами, розповісти, що за несправедливість відбувається в цьому світі прямо зараз.

Зайшовши у відділок, Мартуся відразу запитала начальника поліції. Її провели до кабінету.

За столом сидів вже лисуватий, трішки огрядний чоловік, років п’ятдесяти. Побачивши хлопчика, він тепло усміхнувся.

• Доброго дня, шановний! Я хочу подати заяву на цього малолітнього злочинця!
• Доброго дня, панночко! Цього не може бути!-брови начальника поліції злетіли догори.- Юрчику, що трапилось?
• То, Ви, його ще й знаєте! Прекрасно!
• Давайте спочатку представимось одне одному. Я – Петро Іванович, а Вас як звати?
• Марта Крушельницька! Вам це про щось говорить?! Можна просто Мартуся! Доречі, моя матуся вже сюди їде!
• Ви неповнолітня?
• Ні! Повнолітня! А що?
• Ваша мама тут до чого?
• Як це до чого?! Зі мною трапилась біда!
• Що ж cталося, Марто?

При вимові Петром Івановичем її імені, Мартуся скривилась.

• Говорю ж, можна просто Мартуся! Я йшла на роботу, а ось цей – Мартуся кивнула головою в сторону хлопчика - вибіг та штовхнув мене, я ледве не впала! Розумієте? А в мене нова сукня від Луї Віттон. Ще й апельсини ці! Точно десь вкрав!
• Оце й усе, що трапилось?
• А, Вам, мало? Потрібно було, щоб він мене убив?!
• Люба моя, йому лише вісім років! І я не думаю, що він би це зміг зробити!

     Петро Іванович підійшов до хлопчика і присів навпочіпки навпроти хлопчика:

• Тобі не боляче?

Хлопчик завертів головою.

• Знову ходив?

Юрчик тяжко зітхнув і помахав ствердно головою.

• Юрасику, я зараз подзвоню мамі. І вона тебе забере. Не переживай!
• Так подзвоніть зараз же! І чому, Ви, з ним панькаєтесь?!

Петро Іванович мовчки почав набирати номер телефону і суворо поглянув на Мартусю:

• Ви, дорогенька, не вказуйте мені, що робити! Я не Ваш підлеглий! А Ви, не знаючи всієї ситуації, виходите з поверхневих міркувань!
• В якому сенсі? Він хотів мене вбити!

Петро Іванович щиро розсміявся.

• Не перебільшуйте! І присядьте, будь ласка!

Через деякий час приїхала пані Софія, мама Мартусі. Влетівши в кабінет як відьма на мітлі, почала оглядати та обіймати доньку з причитуванням: «Ой лишенько, що ж то коїться! Хорошим людям покою немає!»

• Я вимагаю покарати цього малолітнього злочинця!- вигукнула вона.