Інформаційний терор

Коли я дізналася про маленьку Алісу Шевчик, у мені прокинулася звіряча безкомпромісна лють. 

Тоді я зрозуміла, що з цією системою не можна говорити мовою прохань. Я прийняла рішення: я стану для них терористкою. Справжньою інформаційною терористкою для всієї політичної верхівки країни.

Я почала цілодобово, добами, без сну та відпочинку штурмувати та бомбардувати владні кабінети. Моя інформація була максимально болісною, і я показувала її прямо, б'ючи наотмаш. Я кричала їм у коментарях: «Поки ви закриваєте руками очі, вуха і роти, як ті три мавпи, що нічого не хочуть знати, у людей, які безпосередньо рятують інших, помирає дитина! Ви просто забули про них!».

Я тероризувала їх кругом, де тільки могла, і вони просто не могли відвернутися. Цей шалений тиск став потужним каталізатором — на мене почали реагувати та звертати увагу великі персоналізовані відомі блогери та журналісти. Вони підхопили мій крик, і система закрутилася на повну потужність.

Цей терор дійшов до найвищого рівня. Минуло буквально півтора-два місяці моєї цілодобової атаки, і сам Президент України у своєму офіційному виступі згадав про дітей-«смайликів» та проблему СМА. У цей момент я реально відчула, наскільки я важлива фігура, якщо сам президент відреагував на запущений мною розголос.

І от коли дитині нарешті зробили укол і питання вирішилося, на світло одразу повилазили волонтерські організації, які цим займалися. Вони почали судорожно тягнути ковдру на себе, заявляючи: «Це ми все розкрутили, це наш результат!». Але чомусь вони діяли два роки чи навіть більше, а реального результату не було. А коли я увімкнула свій цілодобовий інформаційний тероризм — результат вийшов на лице за лічені тижні.

Про мою ключову роль у цій бійні не знає абсолютно ніхто. Я не намагалася показати «дивіться, це ж я», не ставила собі пам'ятник і залишилася абсолютно невідомою, поза увагою всіх. Мені ніхто не сказав «дякую», але мені на це все рівно. Сам факт того, що я знаю, що це зробила я, приносить мені величезне внутрішнє задоволення. Я змогла підняти це питання до найвищого рівня і врятувати тих смайликів, яких змогла. Справжня перемога не потребує публічних оплесків.

Те, що моє ім'я залишилося в тіні, і ніхто у світі не підійшов, щоб сказати мені просте «дякую», раптом дало мені дивовижний ефект. Я не просто відчула радість — я буквально зарядилася такою потужною, чистою енергією, яку неможливо порівняти ні з чим матеріальним. Це було схоже на укол якоїсь вищої небесної благодаті прямо в серце. Коли ти наодинці з собою усвідомлюєш, що твій крик пробив глуху стіну системи, що питання піднялося до найвищого рівня і завдяки цьому маленька дівчинка та інші діти-«смайлики» отримали свій шанс дихати, це наповнює душу абсолютним світлом. Таємна благодійність має особливий смак: вона не потребує оплесків, бо сам факт порятунку людського життя стає твоїм особистим невичерпним джерелом сили.