Політика- це не справа молоді

Я хочу повернутися туди, де все тільки починалося. У ту саму осінь дві тисячі четвертого року, коли повітря вперше запахнуло великими змінами. Тоді я ще не мала дітей, я була молодою студенткою четвертого курсу. Мені здається, це цікава історія, і я тому хочу з нею поділитися. 

Коли я навчалася, наш декан бігав по всім аудиторіям, де сиділи студенти, і всім строго-настрого наказував:

— Якщо хтось із вас тільки покажеться десь на барикадах в цей час — розправа буде неминучою! Це не ваша справа, ваша справа вчитися.

Це залякування було насправді дуже серйозне, і воно робилося з акцентом на те, що це не наша справа. Тоді я подумала, адже я була дитиною тих батьків, які виховали мене бути реформаторкою — я по суті своїй така була. І мене це заділо за живе. Я подумала: як це? Ми, молодь, в першу чергу ті, яких це стосується. Тому що це політика, це безпосередньо стосується молоді. Історично саме молодь завжди визначала шлях майбутнього. Якщо зазирнути в історію, всі ключові злами та державотворчі процеси трималися на плечах студентства. Саме молодь виходила в авангарді боротьби під Крутами, захищаючи незалежність, саме молоді голодуючі студенти вибороли першу свободу під час Революції на граніті. Історія доводить, що нові парадигми завжди зароджуються в гарячих серцях тих, кому будувати цю країну завтра. Старше покоління має право ділитися досвідом і голосувати, але вони вже проклали свій відрізок дороги. А молодь — це ті, кому по цій дорозі йти далі, тому саме їх політичний вибір стосується в першу чергу. І саме тому залякування декана не змогли мене зупинити.

  Ці залякування та погрози лише підлили масла у вогонь, і мене це остаточно збурило. Я прийняла рішення негайно — з усього курсу я одна зібрала речі й поїхала на Помаранчеву революцію в Київ. Більше ніхто не наважився, всі злякалися суворих слів декана. Поки я стояла на столичному Майдані, на мій простий кнопочний телефон раз-по-раз приходили есмески від однокурсників. Мені писали прямо: ти можеш ставити хрест на своїй освіті, тебе відрахують. Але мене це зовсім не лякало. Навпаки, у душі я почувалася справжньою героїнею, у хорошому сенсі набивала собі ціну і вважала, що бути великою особистістю та діяти достойно — це набагато вище, ніж просто пливти за течією. Я була повністю готова до майбутніх проблем та розправи.

Коли революційний Київ залишився позаду і я повернулася до університету, мене одразу ж на вході перехопили й повели до кабінету декана. Я йшла туди без жодного страху, з високо піднятою головою. Але те, що сталося далі, виявилося справжньою трагікомедією. Тоді в країні панував повний злам, призначили перевибори, і ніхто в університетських кабінетах не знав, що буде далі — чи переможе Ющенко, чи все ж таки Янукович.

Людина, яка ще місяць тому з шаленими очима бігала аудиторіями й обіцяла неминучу розправу, тепер сиділа переді мною з абсолютно іншим виразом обличчя. Декан подивився на мене і тихо, без колишнього пафосу сказав прямо в обличчя:

— Ну, я не збираюся з тобою нічого з’ясовувати і сваритися. Я не знаю, хто буде наступним президентом, і мені зайві проблеми не потрібні.

Це було дико і смішно водночас. Система, яка намагалася здаватися залізобетонною та залякувала студентів розправою, миттєво здулася перед невідомістю майбутнього. Це і був той самий чистий рафінований конформізм у дії — коли пристосуванці при владі панічно бояться зробити неправильну ставку і завмерли в очікуванні, чий прапор переможе. Тоді я остаточно переконалася, наскільки нікчемним є цей страх перед тими, хто вміє не лише адаптуватися та виживати за будь-яких умов.