Прибери негайно це дзеркало!!

1 грудня 2004 року.

Саме цього дня в Маріїнському палаці відбулося надзвичайно драматичне друге засідання «круглого столу» за участю Віктора Ющенка та міжнародних посередників:президентів Польщі й Литви, представників ЄС та ОБСЕ.

Тоді під стінами та парканом палацу зібрався величезний 100-тисячний мітинг прихильників Ющенка. Люди стояли стіною, тримаючи помаранчеві прапори, і скандували його ім'я, очікуючи на рішення, яке мало змінити історію. Атмосфера та емоційна напруга серед натовпу були настільки шаленими, що знепритомніти там від переживань і браку повітря було абсолютно реально. 

І я дійсно втратила свідомість...

Зима дві тисячі четвертого року назавжди закарбувалася в моїй пам'яті запахом палених дров, помаранчевими стрічками та запеклим, майже релігійним піднесенням. Я була не просто прихильницею Віктора Ющенка — я була фанатичним борцем за майбутнє, яке ми тоді намагалися вирвати у старої системи.

Я досі пам'ятаю це перше грудня , коли в палаці проходили доленосні переговори «круглого столу». Під вікнами будівлі вирував стотисячний натовп, вирішувалася доля країни, а я, затамувавши подих, стояла високо на металевому паркані палацу, щоб бачити лідера опозиції. Емоції настільки переповнили мене, що в очах потемніло. Від шаленої напруги, тисячоголосого крику «Ющенко — так!» та усвідомлення історичності моменту я буквально втратила свідомість, впавши на руки людей. Мені, молодій жінці-лікарю, було життєво важливо, щоб країна тоді повернула курс до Європи та НАТО. Я панічно боялася приходу Януковича, бо чітко асоціювала його зі зрадою, клептократією та глухим кутом. Я бачила єдине світле майбутнє для України лише з Ющенком.

Уже тоді я дивилася на політичні події не просто як активіст. Як лікар відчуває перші приховані симптоми смертельної хвороби задовго до катастрофи, так і я відчувала, що країні потрібна негайна безкомпромісна профілактика. Потрібно було вибудувати імунітет держави ще тоді. Я знала: якщо запустити хворобу конформізму й дозволити паразитам красти майбутнє, ціна лікування буде страшною — хірургічною, кривавою. На жаль, моє лікарське передчуття виявилося пророчим. Сьогодні, коли навколо палає страшна війна, ми платимо саме цю занадто високу ціну на живому тілі нації.

І ось, посеред цього воєнного жаху, коли суспільство віддає останнє для порятунку життів, коло моєї особистої історії замкнулося у найдивніший, майже абсурдний спосіб.

Я увімкнула телевізор і застигла. На екрані йшов репортаж про одне велике успішне підприємство. А в центрі сюжету стояв Чоловік. Кремезний, високий, із повільною, галантною та витриманою манерою говорити — психологічний типаж, що так нагадує того самого колишнього президента-втікача, проти якого ми стояли на Майданах. Людина, з якою двадцять три роки тому у мене був короткочасний, але бурхливий роман.

Він ходив між вольєрами свого підприємства, де утримував величезну кількість страусів. У часи, коли країна стікає кров'ю, він гордо вихвалявся цими екзотичними птахами, розповідав, які шалені гроші витрачає на їхнє лікування, і авторитетно натякав, що сам контролює всі процедури, ніби володіє знаннями з моєї професії лікаря.

Так через екран він передав мені привіт. Завуальовано, тонко, але так, щоб зрозуміла лише я.

Це був чистий рафінований сюрреалізм такого високого масштабу, якого я навіть уявити собі не могла. Людина з мого минулого через десятиліття збудувала своє власне  мініатюрне «Межигір'я» за високим парканом. Він розводить страусів під час війни і щиро вважає, що це ознака його «величі». Це виглядало як запізнілий реванш — за те, що колись я назвала його обмеженим. Він хотів показати: «Дивись, який я успішний, у мене є гроші на дивацтва».

  Я дивилася на нього з глибоким лікарським сумом. Адже його ментальний прототип, Янукович, теж колись ховався за страусами у своєму розкішному закритому світі, але закінчив повним забуттям, презирством і тим, що назавжди вписав своє ім'я в чорні сторінки історії. Людина з мого минулого, звісно, не мала жодного стосунку до тих масштабів чи злочинів, і на його руках не було нічиєї крові. Проте він навіщось копіював той самий психологічний шаблон, обираючи для себе максимально дивний і абсурдний приклад для наслідування. Замість того, щоб у такий важкий час проявити свій сильний характер і залізну волю заради чогось справді важливого, він повторював чужі помилки — ховав свій потенціал у пташиному вольєрі за високим парканом, намагаючись довести мені свою велич через екзотичних птахів, поки навколо вирішувалася доля його землі.

  Почувши в інтерв'ю згадку про Донецьк, я миттєво зчитала цей географічний код. Наголосивши на тому, що саме там, у тій колишній колисці номенклатурного шику, він колись купив перших птахів, чоловік з мого минулого сам навів фокус на свого ментального кумира. Цей акцент прямо й безапеляційно натякав на минулого президента. Він несвідомо скопіював не лише поважні манери колишнього втікача, а й саму точку відліку для своєї статусної пристрасті.

Усе, що він намагався видати за велич, виглядало рафінованою безглуздістю. Навколо триває страшна війна, земля здригається від вибухів, люди віддають останнє для порятунку життів, а за його високим парканом панує виплеканий ситий сюрреалізм. У цих обставинах екзотичні страуси об'єктивно на хрін нікому не потрібні.  Розвести їх незліченну кількість і з гордістю заявляти на всю країну, що завтра їх стане ще більше — це абсолютний абсурд.

Дивлячись на вольєри посеред воєнного хаосу, я ніяк не могла знайти відповіді на головне питання: яка мета цього всього? Де кінцева ціль? Плодити екзотику в промислових масштабах, поки нація стікає кров'ю, і вважати це своєю особистою перемогою — вище за мою логіку. Це була та сама засліпленість розкішшю, яка колись згубила господарів справжнього Межигір'я, і яка тепер замкнула сильного кремезного чоловіка у пастці його власних амбіцій в межах клітки  власного пташнику.